Коли ніч настає, в хаті тихо,
До душі сон не іде, як на лихо,
І гортаю в голові, те що маю:
Добре й рідне я собі нагадаю.
Згадую я про тепло, літнє сонце,
Про грайливий промінець у віконці,
Про турботу і любов моїх рідних
І дитячу безтурботність в дні літні.
Про село – нема края полю,
І про щедру на радість долю…
Друзі там мої будуть чекати,
На приїзд мій щодня чатувати.
На канікулах і цього року
Я збиратиму речі в дорогу,
Буде свято коло рідних і друзів
Та серед них вже не буде бабусі.
До широкого теплого тіла
Не гортатиме онуків несміло,
І не скаже, що я нівроку –
Виросла, не встиг моргнуть оком…
Що то щастя – п’ять правнуків мати,
І не кожний це може пізнати,
І шкода, що нема дідуся
Подивитись – велика родина уся!
Буде все як завжди, як треба:
Пиріжки з сиром, безмежне небо,
Будуть сіно косити в лузі…
Тільки більше не буде бабусі.
Навертаються сльози на очі
Серед глупої, чорної ночі,
Я на небо темне дивлюся, я до Бога тихенько молюся
Хай хоч в літку, закон свій порушив,
Відпускає бабусину душу.