Дуже огидно, коли ти робиш те, що ненавидиш. Коли з дня у день, ти маєш посміхатися,чи плакати за чиїмось бажанням. Ненависть зростає і матеріалізується у щось дивне,невідоме досі. Якась незвична сила роздирає груди,приємною важкістю, віддаючи у голову. Мерзенний натовп, пожирає тебе своїми булькатими очима,вивішуючи твої дії на посміх,слідкуючи за кожним рухом твоїх вуст...Це лякає. Але страх цей приємний,коли ти отримуєш взамін шквал аплодисментів. Газети пишуть про твою геніальність,ідеальність твоїх дій,але ця,інша людина,за сценою розбиває твої мрії і намагання. Ти вже не смієш нічому радіти,і хоч ти вже досвідчений – всеодно, ти – ніхто. Був і будеш. Для цієї людини. Питається : „А навіщо бути ніким, для людини, для якої ти ніким і є?”- Людям потрібно, щоб їх гнобили. А критика і нестача любові – нищать психіку. Чому тоді не вирішити все? Не завершити все єдиним розчерком пера!?..
Газети писатимуть не про тебе, а про ту людину, що руйнує тобі життя, досі, критикуючи кожну твою дію, думки якої тобі такі важливі... В одну мить все завершилось... Ламаючи собі життя ти знаходиш виправдання, якого немає! Якого просто не існує! Ну що ж, пишайся собою! Ти виявився першою категорією людини, з теорії Раскольникова... Але чому тобі не гордісно? Чому тобі страшно і незрозуміло приємно? Не від тієї сили,що з”явилася у тебе від цієї речі у руці? Речі, що пахла порохом, ледь – ледь пускаючи майже непомітний димок? Багато крові. Нудить і страшно. Ледь тепле тіло покидала душа.
В одну мить приходить усвідомлення твого жахливого вчинку! Ти вбив свою дівчину...