Вірш-гумореска по мотивам вірша Єгора «Капці Дон,
Ермаріо і Кіхот»-на основі роману М.Сервантеса»Дон
Кіхот» на українській мові.
Як завітаєш до музею,
Впіймай ту думку, що колись
Ці речі з радістю служили
Або доводили до сліз.
Але музейні раритети –
Тихенький шепіт, чуєш, ні? –
Розкажуть історичні дії,
Як побували десь вони.
Ось, навіть, це перо гусяче:
Скрипучий терен перешкод,
Не зупинили хвилювання,
Лише рішуче листування
Вам відповідно скаже – хист,
Помітить різні раритети.
А якщо ні? – До капців йдіть…
Нехай вони Вас супроводять,
Вони як гіди красномовні –
Їм пальця в рота не клади,
Лиш не перечте, бо тоді
Таке почуєте, що й годі…
Святі погодники зверхи
На капці наложили кару
Довічну! Так - за язика!
Ну що ж, приєднуймось до капців.
Історію треба вивчать.
О Кліо! Зглянься, будь примхлива
На гумор капців та жарти
Середньовічних раритетів.
Лиш хитрунам цим завдяки
Нащадкам час розповідати
Легенди, саги та байки.
– «Тут зброя: щит, шаблюка, ключ…
Так ось де затірявся злодій!
Ви чули?! Гей, пане сундук!
Його розшукують повсюди,
Він в раритетах! – дзуськи, тут.
Вертай у гідову кишеню
І не базікай старий плут.
Продовжуєм обхід музею,
Алонсо Мудрий – Дон Кіхот
Мав хист збирати різну зброю,
Ще більше він її губив
Іще готуючись до бою.
Тому, не зброя головне
Його лаштунки, як прикраси:
Кіраса, сподні, пурпуен,
Гоноровиті сабатони,
Страховисько - рейтарський шлем
(Звичайна каска, позаочі).
А ще, кажу, цієї ночі
Коти співали до Луни,
Так голосили, що бриніли
Усі лаштунки у куті.
Оце, зразок оселі Дон Кіхота.
Чому занедбана господа:
Садиба, пашні та сади?
Я розкажу, бо Дон Кіхота
Жадали Фурії Війни.
Як пролягає шлях в книгарню –
Ген, пам’ятаю кожний крок,
Бо серце лицаря – не камінь,
Так калатало – тьохкало, стрибало,
А ще співало всім – «Летіть!».
Тому, на крилах неслись п’яти,
Ті крила – капцями були…
Та ми ще не прийшли до тями –
У скронях б’є набатний бій,
Як до каміна вдерлись п’яти,
Вогонь пала – аутодафе!
Які ми потерпали муки:
Хтось змерз, а ми засмаглі вщент - пече!
Та може це задля науки –
Гартуємось і ніч, і день?
…Дарма свічки дорогоцінні,
Книгарня – прояв вищих сил,
Бо мрії геть зносили розум
Стола, каміна та стільців.
Вони, бешкетники трикляті,
Побачать, що очі горять
І ну жбурлятися пихаті,
На нас не глянуть – вони знать!
Тоді гукаю Санчо Пансо,
Мабуть тут зайве щось сказав…
Так от: з ким зріс і хто виховував його,
Де він премудрості набрався
Його оточення, а загалом
Чому це він в похід зібрався,
Премудрий лицар Дон Кіхот?..
Родина славного гідальго
Досить нечисленна – він сам,
Далекі родичались зрідка,
Сусідів майже не стрічав.
Тому рідніших, аніж капці
Він співрозмовників не мав.
Та ми без бре… і не пручались,
Коли розмову заводив:
Були уважні та слухняні,
Перебивати: ні-ні-ні.
Навіть бувало засинали
Не ображая тарганів,
Які тинялись – без пардону
Як нишпорки: туди-сюди,
Відволікаючи Алонсо…
Тому з гідальго на чолі
Кидались капці в вирій битви,
Хай нечисленні вороги ,
Та ми розбурхані не вчасно -
То бережіться таргани!
Вони побігли – « От сторожа!»,
– Ми чуєм відгуки схвальні.
Терени замка непохитні,
То начувайтесь вороги!
Шикуймось! Рівняй ряди!
А так цураємось ми бійок,
Завжди галантні як месьє –
Веранда, кухня, почивальня –
Набридле коло. Геть терпець!
А до вподоби – сон в гамаці,
Коли хазяїн не хропе,
Читає лицарські романи
Та вуса крутить аж сопе.
Коли прийом чи прибирання,
Немає схованки – знайдуть
І не чекайте на приємність,
Бо віник не лоскоче пух.
О, що завгодно – лиш не мийка,
Потім зависиш на дроту
І перелякані сороки
Пліткують долю по вітру.
Таке розкажуть безсоромні,
Хоч голоси – не голоси.
Ніхто не чує капців лемент,
А щоб було, якби вони
Таке о ланцях Дульсінеї.
Тоді б побачили вони!..
Одні коти мені не заздрять,
Сорок ганяючи в круги.
Коти – мої найкращі друзі,
Лише по ночі вороги,
Бо все хотять мене помітить,
Скубуть та дряпають хутро,
От лихо! Я не панікую,
Відбив атаку!Держу стрій!
Пручаюсь лицарем – хазяїн!?
По ранку він роздасть борги.
Гей сабатони на підмогу!
Бо вже не маю майже сил.
Але пихаті сабатони
Не помічають моїх скрут
Та захищаючись – к редуту –
Я до шухляди маю путь.
Ті сабатони, Вам кажу,
Завжди немов пани пихаті,
Коли в грязюці чи в багні
Мені на них дивитись страхи.
А ще відкрию таємницю –
Як сабатони заблищать,
Немов де райдуга розквітла,
Відпустку маю зо днів п’ять –
Вони хазяїна гуляють,
На якісь подвиги несуть.
Такі пихаті ці нероби:
– «Подай коня! Стільця неси!
А де стремено?», – при нагоді –
– «А хто буде ятрить бока?»
Бо шпори знову біля мене,
Та я мовчу, бо я – стіна.
Вони в похід ідуть славетний,
Труба повітря розтина…
Кого лишають в гарнізоні?
Родину,спадок та скарби
Кому довірити можливо,
Навіть осаду одвести?
Так, звісно – капці! Честь я маю!
Та чую-чую, вже штовхаю
Ті лежебоки – пару шпор,
Без них ні к подвигам, ні к бою,
А ще ховають від дощу,
Від тарганів, котів і пилу,
Бо знають – тільки я знайду.
Так, це про нас -
Від кухні до алькову.
Родинний шлях! –
Ми кожен знаєм крок.
Ми чуєм перший крик
Та материнське слово,
Зітхання у ночі
І сон серед панчох.
То дивний сон:
Мов янголи кружляли
Обійм гарячих диво, сяйво в ніч,
Але коти підступно ніччю крались;
Моє кохання, диво підвести
Нерівна бійка – двоє проти зграї
Ми мужньо бились та дали їм край
Звитягу оцінили ланці –
Міцні обійми аж до снаги – рай!
Коти побиті віддалялись,
Зірвані рюші несучи в зубах.
Вони нахабно плазували –
Держіть щелепи поза брами…
Та нас обійми не пускали,
Героям ласувати час.
Хто на підлозі найславніший?
Той віник, що стоїть в куті?
Згорда свій погляд він кидає,
А як підлогу прибирає:
Мете – мете… Вгамовуй пил!
А то підеш зі старою мітлою
На цвинтар! Шлях я покажу!
До кочерги питань немає
Як кочегар і день, і ніч
Гарячу – краще не чіпати,
Бо будеш смалений як діч.
Але золу – труси у пічці!
Підлога – мармуровий храм,
Щоб на підлозі ані крихти! –
Я слова не давав котам.
Як таргани? – шукають капці.
– Хвороба, їжа чи коти,
То перепрошую, хто кращий?
Хто за хазяїна тоді?
Заждіть стільці гоноровиті,
Камін пихатий, будуар – пліткар.
Як перестріну лячну покоївку,
То буде вам і пил, і гам.
Хто – хто сказав – винагороди,
Книгарня, зброя – раритет?
Вони ж бо славу здобували,
А крім того авторитет.
Ми, капці, під хрестом бували,
Мовчанку маєм берегти!
То, перепрошую, прохання –
Всілякі Ваші запитання
Дарую гідові… – «Капець!»
– Усе про все, немає часу.
Мене зовуть! Біжу. Кінець.
P. S. « – Куди поділись кляті капці? », – « От-то лихо!»
« – Та, де ж вони?», – « Повний капець!»