Буколика Любви
- Скажи же мне ты, кого полюбила душа моя: «Где ты пасёшь? Где отдыхает в зной твоё стадо? К чему бродить мне скиталицей подле стад товарищей твоих?»
И берёшь ты свирель – на калиновой дудочке Любви – нежно-нежно играешь, как будто босыми ногами по траве идёшь. А трава высокая – по пояс, густая и гибкая. И серебряные колокольчики динь-динь-динь позвякивают где-то там, где-то там внизу. То ли в траве бессонной, то ли в теле моём янтарном? И над всем этим – не миро и не ладан, а чебрецовый дурман разлит…
- Если ты не знаешь этого, прекраснейшая из женщин, то иди себе по следам овец, и выпасай козлят своих подле шатров пастушеских.
И стерня острая не ранят ног, ибо подорожником припадает к ним Любовь. Ибо ластится клевер, и ласточка чёрной иголкой и белою ниткой зашивает раны мои, боли твои. И белая кашка – как манна небесная – осыпается радостно, наклоняется сладостно...
Левая рука его у меня под головою, а правая обнимает меня…
Как сложена ты, подружка моя, как ты пригожа!
Глаза твои – горлицы нежные, пташки воркочущие.
Косы твои – родники могучие, что жаждущего поят, голого омывают.
Губы твои – в поле маков цвет – нежные и пьянящие.
Шея твоя – как дорога вниз – мягко стекает.
Груди твои– словно яблоки спелые, соком налитые. Их целовать – счастье спивать – тёплое, сладкое.
Лона поляна дразнит заманчиво – рядом прилягу, спелую ягоду ласк опьяняющих ртом обрываю.
Лакомка милая, песнь пасторальная, вся ты прекрасна.
- Заклинаю вас, дщери Иерусалимские, сернами или полевыми ланями: не будите и не тревожьте возлюбленного, доколе ему угодно!
И наклоняется небо над нами, синим полотнищем ангел скрывает нас…
Травы окрестные, воды помесные, птицы небесные, слейтесь немедля в танце горячем, страстном и пылком…
Ты, босоногий, ты, мой свирельный, ты, кто любимый, ты, кто пастушит диких мурашек тела невесты, знай, что в крови – там, где-то в утробе, можно добраться, в лоне глубоком – ухо приложишь – есть муравейник. Спит до поры он, спит ненасытно, спит беспокойно, как вопленицы (зноем разморен) чёрно вздыхает… Омут бессонный жажды муссонной – тот муравейник, ведь мириады воинов спящих, ведать не могут…
Друг мой свирельный, стебель калины тронешь губами, нежно сыграешь песню печали шёлковой грусти… Долго играешь! – груди и горы, жерло вулкана и муравейник, враз встрепенутся…
Пастырь добрейший, верный табунщик жалкого тела, слышишь, под пальцами воды бунтуют – чёрные струи? Будто безумцы дикие орды, вооружившись, тело кромсают, толпами валят – их миллионы, их мириады… Чёрные рати и красные братья вышли на битву…
Милый табунщик кличет свирелью, словно трубою…
- Заклинаю вас, дщери Иерусалимские, если вы встретите возлюбленного моего, что ему скажете? Что я изнемогаю от любви!
Женщина, чем возлюбленный твой лучше других возлюбленных? Лучше десятков и тысяч любовников, мужей, братьев?
Голова его – злато чистое, а кудри – то шерсть щекотная.
Очи его – водовороты глубокие с водами бархатными.
Губы его – шелковица спелая, солнцем согретая. Нежно целует, от поцелуев – тавра по телу. Не ототрёшь уже и не забудешь сладких касаний.
Руки любимого – плющ темнолистый, сильный, воздушный, душу, как птицу, в теле сжимает, в небе качает.
Носит он чары в сердце и в теле, щедрый прелестник, нежно пасёт он тело проклятое, вечную душу.
- Положи меня, как печать, на сердце твое, как перстень, на руку твою: ибо крепка любовь, как смерть…
Буколіка Любові
Ганна Осадко
- Скажи ж мені ти, кого покохала душа моя: «Де ти пасеш? Де даєш ти спочити у спеку отарі? Пощо біля стад твоїх друзів я буду, немов та причинна?»
І береш ти сопілку – калинову сопілочку Любові – і граєш ніжно-ніжно, як босоніж по траві ступаєш. А трава висока, ген по пояс, густа і гнучка. І срібні тронки калать-калать-калатають десь там, десь там унизу. Чи у траві недремній, чи в тілі моєму бурштиновому? А над усім – не миро і не ладан - чебрецева памороч розлита…
- Якщо ти не знаєш цього, вродливіша посеред жінок, то вийди собі за слідами отари, і випасай при шатрах пастуших козлятка свої.
І стерня гостра не ранить ноги, бо подорожником тулиться до них Любов. Бо лащиться конюшина, і ластівка зашиває чорною голочкою і білою ниточкою рани мої, болі твої. І біла кашка – наче манна небесна – осипається втишено, нахиляється люляно…
Ліва рука його під головою моєю, правиця ж його пригортає мене…
Яка ти доладна, моя ти подруженько, яка ти пригожа!
Очі твої – горлиці ніжні, пташечки туркотливі.
Коси твої – води джерельні, що спраглого поять, голого омивають.
Губи твої – наче маківка в полі – ніжні, п’янливі.
Шия твоя – як дорога донизу – легко стікає.
Перса солодкі – то яблука стиглі, соком налиті. Їх цілувати – щастя спивати – тепле, солодке.
Лона галява манить до себе – ляжу спочити, стиглу суницю любощів лагідних ротом зривати.
Лакітко моя, смаглява пастушко, вся ти прекрасна.
- Заклинаю я вас, дочки єрусалимські, газелями чи польовими оленями, щоб ви не сполохали, й щоб не збудили кохання, аж доки йому до вподоби!...
І небо нахиляється над нами, і синьою ковдрою ангел нас накриває…
Трави наземні, води підземні, птиці надземні, злийтесь в єдине в танці палкому, жадливому танці…
Ти, що сопілка, ти, що босоніж, ти, що коханий, ти, що пастушиш дике мурашшя тіла невісти, знай-бо, у крові – там, усередині, годі дістати, глибоко в лоні – вухо притулиш – є муравлище. Спить-но допіру, спить невситиме, спить ворушливе, як голосільниці втомлені спекою чорно зітхає… Вирва недремна, спрага даремна – те муравлище, бо міріади приспаних воїв сплять і не знають…
Ти, що сопілка, ти калиново губи дотулиш, ніжно заграєш пісню тужливу, пісню шовкову… Гратимеш довго – груди і гори враз стрепенуться, жерло вулкана, паща мурашника тремом здригнеться…
Пастире добрий, вірний табуннику тіла жалкого, чуєш, під пальцями води вирують – чорні, жадливі? Дика навала, військо озброєне тіло шматує, сунуть мурахи – їх міліони, їх міріади…. Чорні мурахи з братами червоними стали до бою…
Стадник коханий кличе сопілкою, наче сурмою…
- Заклинаю я вас, дочки єрусалимські, як мого коханого стрінете ви, що йому повісте? Що я хвора з кохання!
Чим коханий твій кращий від інших коханих, жінко? Від десятків і тисяч коханців, мужів, братів?
Голова його - щире золото, а кучері – то вовна лоскітлива.
Його очі – чорториї глибокі із водами оксамитними.
Губи його – стигла шовковиця, сонцем зігріта. Ніжно цілує, і від цілунків – тавра по тілу. Вже не відтерти, вже не забути дотик Любові.
Руки кохані – плющ темнолистий, певний і дужий, душу, як пташку, в тілі стискає, в небі гойдає.
Має він чари в серці і в тілі, щирий коханок, ніжно пастушить тіло прокляте, душу безсмертну.
- Поклади ти мене, як печатку на серце своє, як печать на рамено своє, бо сильне кохання, як смерть....