Десь поділося літо. Стрічки запліта завірюха
у несилу кущів, в оніміння замерзлих дерев.
Богу дякувать, землю засипало снігом по вуха,
і її, як і мене, у шубі мороз не бере.
Лементує нікчемою (хай би сиділа й мовчала)
у свавіллі негоди така екзотична нудьга,
що нехай би їй грець. Я колись її ревно вивчала,
склала іспит із неї, і стала до неї глуха.
Соловьїної пісні не чути, і нікуди діти
оніміння й несилу груднево-народжених нас
на безкраїх просторах, в яких десь поділося літо,
а лишилось чекання різдва й ялинкових прикрас.