- Ти мене любиш?
- Люблю, люблю!
Прищур очей, як приціл:
- Точно любиш?
- Та, точно, точно!
- Таку от? Безмакіяжну, пом'яту снами, на_три_чверті сонну?
- Точно таку: теплу, м'яку, що мурчить, як кішка, потягується усим тілом.
- А ти любиш осінь по-справжньому?
- Так, люблю.
- Навіть таку, падолистову, сіру, що мрячить, дощить, рано темніє? Справді любиш?
- Справді.
- А чому? За що?
- Просто так. Бо в ній - ти, твоє дихання тепле, твої мрії, надії. Все це, серденько, наше життя. Як його не любити?