Опустошенный, брошенный колодец
души моей, насквозь пропахшей илом...
Монашкою, под взглядом богородиц,
забвения ищу в покое мнимом.
Я всматривалась в стылый омут взгляда,
и падала в бездонные глубины -
наверное, открылись двери ада:
земля плыла и меркли звезд рубины.
А вечером, под плач душевной скрипки,
подумалось с цинизмом полупьяным,
что сердце лишь аквариум для рыбки,
сбежавшей на просторы океана
...Иодистая сырость обжигала
соленым бризом ноздри и осколки.
Ее сманила красочность коралла
в мерцающей лазурной окантовке...
Спустошена, занедбана криниця
Із дна якої стійко пахне мулом –
Душа моя. Живу, немов черниця
У спогадах і мареннях минулим.
Вдивлялася в очей холодне небо
І падала в безодню порожнечі.
Мабуть тоді щось сталося страшне, бо
Пливла земля, міняли колір речі
І вечір задурманив співом скрипки
Збагнула я, що серце напівп’яне-
Акваріум для однієї рибки –
Вона ж втекла у простір океану.
Йодованим повітрям обпікали
Солоні бризи ніздрі й скло розбите.
Її ж, напевно, звабили корали
Яскраві, і безмежний обшир світу...
(Гетманец А)