Когда-то я слепо любил
брусчаткой мощёные улицы,
ковровый рисунок щербин,
по камню разлитые лужицы,
и скрипы колесных осей,
и стук каблучков интригующий,
и тени вечерних аллей,
и сумерек шепот волнующий…
Когда-то я слепо любил
асфальтно-бетонное пение,
где улицы тонкий извив
звучал, как ночное моление,
сплетением дивных октав,
мечты бесконечной мелодией,
творцом фееричных забав
и грустью напетой рапсодией.
Да только, акценты сместив,
"когда-то" вошло в лейтмотив…
Колись я безтямно любив
бруківкою мощені вулиці -
їх стертий килимний покрив,
де камінь до каменю тулиться,
і шурхіт по ньому коліс,
і цокіт підборів задирливий,
і тишею вкритий узвіз,
з його вечорами сумирними…
Колись я безтямно любив
асфальтно-бетонну рапсодію,
де вулиці крихітний звив
вкладався у дивну мелодію -
і жив там приватним життям,
і був там чарівною нотою,
творцем чудернацьких нестям,
і сміхом її, і скорботою…
Та, якось, з’явився курсив:
колись я це місто любив…
(Вадим Друзь)