Кілька мішків картоплі, чесно викопаної на дачі.
Літо, законсервоване у три_дво_літрових і навіть у півлітрових слоїчках.
І сушені гриби – цього замало, аби пережити зимові сутінки...
Та й чи треба переживати? А жити коли? Потім? Коли цвістимуть верба_черемуха_без?
Аж як раптом праві кровожерні майя і накриється мідним тазочком наша , так звана, цивілізація?
12-ого, 12-ого, 2012-ого в полудень, сиріч о дванадцятій.
І не буде Різдва, Великодня, Зелених Святків.
І погаснуть усі монітори, чи що там у них, у наших Спостерігачів.
І не відомо чи встигнуть вони врятувати тих, лімітованих 144 000 вибраних серед рівних.
А твоя винятковість ніким не доведена…
Для чого переживати? Перебігати від хати до хати? Перебиватися, якось воно та буде?
Ти боїшся холодних дощів? Вітру лютого? Завірюхи? Хуги? Морозу?
Збийся! Це - життя. У всій його хижій красі.
Хіба вовк чи білий ведмідь не прекрасні?
А пума чи кондор в засніжених Андах?
Полюби, серденько, зиму! Купи ковзани. Навчися кататись.
Роздягнись догола, впірни в найпухкіший сніг.
Забіжи в напалену лазню і почни сміятись.
Бо це – життя. Воно тІкає, сиплеться, тече.
Другого такого не буде.
Шансу переграти все спочатку немає.
Вдягни термобілизну, светра, комбінезон, можна ще зверху вітрівку.
І починай врешті жити на повний регістр.
Ніхто не знає скільки його лишилось…