Вона не любить знімати одяг
Ані з себе, ані з того чоловіка,
Який цієї ночі (бодай, подумки) лягає з нею у ліжко...
Навіть коли є квитки на потяг,
Вона лишається тут споконвіку,
У цьому спекотному місці. Дозволяючи спогадам цілувати їй ніжки.
Дозволяючи гратися із собою,
Тільки-но не чепаючи мармурових,
Схожих на застиглих метеликів, мрій про щасливу осінь,
Стає піною, шурхітом прибою,
Далеким відлунням хвиль загадкових,
Що всередині відбивають кононадою: «Ось він».