(Пер. стихотв. Л. Костенко)
Ты Шива. Ты – индусов божество.
Твои реальные черты двоятся.
И в окружении отраженья твоего,
Как глаз твоих, разумней опасаться.
Душой ищу молитвы верных слов.
Между деревьев в синих окнах даль…
О, как же набожность, похожа на любовь,-
очей замедленная ласка, как миндаль!
А ближних, взгляды - сведены в курки,
И наши души - беззащитны цели в тире.
Ты думаешь, что у тебя лишь две руки,
а у тебя помимо двух ещё четыре.
За облаками Кабинетной Скуки
они с предплечий вырастают изощрённо
и отливают: бронзой жажда муки,
и серебром заворожённость приближённых.
Ползёт гадюка в чёрный телефон.
Мелькают лиц столиких дубликаты.
А я стою, врастаю в марафон –
бег от себя - безвестный путь в приматы.
Мы разговариваем сухо, не с проста.
Таки чужие. Без каких либо ремарок.
Мне б избежать твоих объятий,- хоть с моста…
Когда при всех ты обнимаешь этот обморок
И две меня прозрачных от бессонниц,
на перекрёстке вечности и четверга,
стоят под тенью бронзовых десниц,
одна – Твоя, другая – недотрога.
_______________
Ти – Шіва. Ти – індуське божество.
Твої реальні обриси двояться.
Боюсь на Тебе подивитись, бо
Таких очей не можна не бояться.
Душа шукає слів, як молитов.
До синіх вікон туляться дерева.
О, ця побожність, схожа на любов,
очей повільних ласка мигдалева!
А очі ближніх – зведені курки,
І душі в нас беззахисні, як тири.
Ти думаєш у тебе дві руки,
А в Тебе дві, і ще, крім них, чотири.
У Хмарах Кабінетної Нудьги
Вони з надпліччя виростають хижо
і відливають бронзою жаги
і сріблом заворожених наближень.
Повзе гадюка в чорний телефон.
Мигтять людей столикі дублікати.
А я стою. І це мій марафон –
самій від себе безвісти тікати.
Ми розмовляєм сухо не дарма,
такі чужі. А ти при всіх натомість
незримо обнімаєш чотирма
мою незриму світлу непритомність.
І дві мене, прозорі від безсонь,
на перехресті вічності й вівторка,
стоять під тінню бронзових долонь,
одна – Твоя, а друга – недоторка.