Метаморфоза

Жозефин Де Лилль
 Знаєш, ти будеш сміятися, –
 ще рік чи два тому
 я ненавиділа
 парочки в парку, що буквально приклеювалися одне до одного
 безсоромними вустами,
 ловила ображеним поглядом їхні пальці пожадливі,
 їхні очі під поволокою пристрасті,
 від слів їхніх смішних плювалася –
 уті-путі, троянди-сопельки,
 та, як дулю в кишені,
 ховала дитячу заздрість:
 чому – не я?
 Вже і не вірится, що так було, що то була я -
 глупа, скривджена долею, недолюблена жінка-невдаха
 Так було, але більше не буде,
 бо сплелися пальці, бо переплелися душі,
 бо ми з тобою одної крові,
 бо сяйво кохання уже не сховаєш,
 бо ти прилітаєш до мене вранці
 і не зникаєш в останніх проміннях сонця,
 бо ти і є моє сонце, мій місяць, мої зорі,
 моє море і твердь, яку не здолає
 ніхто ніколи!