(Перевод стихотворения Лины Костенко)
На старых снимках все мы очень молоды.
С годами явью проступает зов криницы
В зеницах горести глубин тёмной воды,
людей офорты и деревьев лица.
И сто какой-то снег поля те притрусил,
уже не прилетит тот самый аист.
В окошке кассы равнодушие кассир,
с билетами на безвозвратный поезд.
И лица белым - белые в тёмной воде,
неповторимость лиц навеки остаётся.
На старых снимках все мы очень молоды.
На фотографиях и мёртвые смеются.
Стихотворение Л. Костенко:
На старих фотографіях всі ми молоді.
За роками людина сама себе кличе.
У зіницях печалі, як в чорній воді,
Відбиваються люди, дерева, обличчя.
І стонадцятий сніг ті поля притрусив,
і уже прилетять не ті самі лелеки.
Біля каси такий незворушний касир,
Зафіксовану мить вибиває, мов чеки.
Білі, білі обличчя у чорній воді,
Неповторні обличчя навік зостаються.
На старих фотографіях всі молоді.
На старих фотографіях мертві сміються.