Знаєш, Серце, не так вже і страшно попасти у сіті світу цього. І чи від великого щастя народилися слова "світ ловив мене та не піймав" це ще не відомо...
Мої сіті - це запахи, дотики, смаки, видива, звуки, голоси, стрічка слів, яка бігла на моєму ментальному екрані (на жаль вже багато років від неї лиш спомин).
Мої сіті - це туман над Россю та луками, а в ньому стукіт коліс потяга та іржання коней і звуки їх такі гучні, як ніби поряд.
Мої сіті - це прозора річкова вода, з якої я не хочу випірнати, бо там казкові водорості, там риба, рачки, пуголовки, позеленілі прісноводні мідії, чиї сліди я бачу на пісчаному дні, а ще пасма світла. Я аж синію від нестачі повітря та випурхую на поверхню і дихаю_дихаю_дихаю.
Мої сіті - це човен, яким керує наша бабуся, монументальна Брунґільда, генетичний уламок королівства ґотів, які стратили антів на Божій Горі. Ми, троє хлопчаків, її онуків заливаємося сміхом від її жартів та погроз: "не перехиляйся, луципире, бо випадеш у воду і жаба цицьки тобі дасть!"
Мої сіті - це батьків подарунок, глісер на пласкій батарейці, який таки подолав ширину Росі на Гарасківці, хоч хвилі були чималі...
Мої сіті - це запах городу, коли викопано картоплю, але не прибрано бадилля і воно сохне на жаркому сонці серпня_вересня разом з сонишнячинням та кукурудзинням. Там лежать жупляки, дозрівають дині та кавуни, пахне базиліком та чорнобривцями, пахне теплою сухою землею.
Мої сіті - це смак щойно з печі гарбуза, винограду, кавунів, якими частує нас з друзями моя інша бабуся, засмагла чорнявка (привіт від скіфів). По наших мармизах тече кавунячий сік, а малі черевця ледь не луснуть та пуп вкотре не розв'язується.
Мої сіті - це зашерхлі калюжі та скам'яніла земля, щедро напоєна осінніми дощами. Перший сніг, казкова тиша. Біло-біло, радісно, аж хочеться стрибати, вигукувати щовголовуспаде.
Мої сіті - це ковзани і лижі, санки і біг на гору, щоб ще і ще спускатися, бо смеркається, бо вже зорі сипле ніч, бо щипає мороз розпашілі щоки, бо життя - безкінечне, бо сіті цього світу безрозмірні...