Берлінський мур упав тоді, коли тебе я перший раз поцілувала.
Розсипався уламками цеглин із рештками барвистих грАфіті.
Хіба ж я знала?Що стіна впаде..Хіба ж тоді я знала?
Це гірше, ніж безлюдні острови у різних популярних телешоу-реаліті.
Це було страшно, власне, ще і досі я знаходжусь в стані "шок".
Але цей шок такий приємний, теплий, ще мені тобою пахне.
Від мене і до тебе лише крихітний, але й найважчий крок.
І відстань ця подолана стовідсотково в душу, ба й у голову -ррраз!- жахне.
І розум мені каже:"зупинись,дурна, себе ти неодмінно втратиш ",
А серце без вагань мені шепоче:"хай.то буде лиш на краще.хай.втрачай."
Своїми диво-оченятами мені в самЕ нутро отими бісиками ґатиш.
І мовчки просиш, я читаю по рукам це - "люба, відчиняй"
Я роздягаю безсоромно свою душу - ось, проходь,
Топчи ногами /босими чи взутими/ мене.
Ховай подалі або зовсім викидай отой страшний пістоль,
Бо мур зруйновано, я можу й маю тільки пестити тепер.