З уламків прийдешнього світу збудована вежа,
Сягає до неба, крізь хмари, до Божих долонь.
Звела її сила єднання, що майже безмежна,
Та сила, що в Данковім серці запалить вогонь.
Прекрасно і сумно. Бо знаємо, чим се скінчиться.
А може, й не знаємо. Віримо в старих богів,
В байки і легенди: що Рим заснувала Вовчиця;
А Київ - язичники Лебідь, Кий, Щек та Хорив.
Єднання і згода. Та киньте! Хіба це можливо?
За власним бажанням, за покликом чистих сердець?
Он, зиркає хтось вже з іронією, та дратівливо
Похмикує в вуса. Та хай йому, клятому, грець!
Втомилась шукати. Присяду обабіч дороги,
В бескрайньому житі, з волошками між колосків.
Впаду горілиць, без найменшої перестороги,
І серцем полину до Тебе, до неба й птахів.