За мотивами Сандри Шварци
За чверть години до заходу Сонце різко старіє. Ти помітила? Таке трапляється з літніми людьми, молодими з виду, які внаслідок якогось потрясіння старіють за лічені дні. В цей час погляд у Сонця стає відстороненим, заглибленим в себе, бляклим, як у людини, що сюніч помре непрощеною людьми, бо Бог Всеблагий вже давно i пробачив і простив, а якщо вже зовсім відверто, то і не судив ніколи...
А потім Землю накривають сутінки - найболючіший час. Шелестить осика, шкряботять всохлі квіти об огорожу на цвинтарі, чується писк кажанів, от-от заухкає сич...
Хочеться втекти від цього. Заховатися під ковдру чи плед. В дитинстві було простіше: пуць під стіл, скатертина довга, майже до долівки, вмостишся в куточку та й сопеш собі в затишку та безпеці, мрієш-мрієш та й заснеш і сниш пережитим днем аж поки матуся не знайде тебе сонного та не віднесе до ліжечка "спи, мій синочку, спи".
А потім приходить ніч. І добре, коли ти - поряд, коли можна вдихати запах свіжоскошеної трави твого волосся, чути твоє рівне дихання, вливати своє тепло у твоє.
А коли тебе немає поряд, краще просто пірнути в гіпнотичний сон, різко, як з мосту у воду: "Спати!"