СОНЕТ
Я спомином собі лиш серце краю
Коли один у нашому саду
Сновидою в снігах густих бреду,
Чи привидом стою серед розмаю.
Там яблуко твоїх гарячих губ,
Спокусою непізнаного раю,
Знов маревом навіяним зринає,
Пекучу в кров вливаючи жагу.
Нам сказано, і в тому правди сила:
Жадать дружину ближнього то гріх.
А я жадаю і не каюсь мила.
Твого едему звідавши поріг,
Чи ще ввійду коли до раю тілом?
Та душу вже від пекла не вберіг.