її шкіра - вельвет
/її шкіра - у тОнкий рубець/
це помилка перекладу,
але мені дивно приємно
упритул до плеча її
говорити:
ця шкіра - вельвет
і годилось би мовити:
о, її шкіра - це шовк
/або, там, оксамит/
але еволюція
вносить свої корективи:
рожево-дитинна шовковість
набува товщини і нарощує силу тертя,
а з появою шрамів,
подряпин,
тоненьких рубців
ледь жорсткішою буде на споді
/це саме тепер,
коли я шепочу їй в плече:
твоя шкіра - вельвет/.
а коли ці рубці
заростуть ув один,
підрівнявши рельєф
і утративши дещо
на м'якості теплого ворсу,
її-шкіра-котон
доторкнеться чесніше,
жорсткіше.
завтра буде причастя
і шов на ще свіжий розрив.
з кожним швом
вона треться сильніш,
висихаючи різко:
усвідомлена глухість
під іменем твердим
“брезент”.
і колись,
після безлічі шрамів,
ця твердість паде.
під ударом вологи й вогню
під безжальним тертям
під законами фізики,
хімії,
бога і болю,
вона зм'якне до стану батисту
/щоправда,
уже названа буде інак/.
поцілована шкіра
ніколи не вільна й не вічна.
я би хтіла тебе врятувати
ще зараз,
тепер.
поки шкіра твоя-
ще вельвет.