Вона вмирала двічі у житті.
Один, коли душа була розп’ята,
А тіло, ніби вдарили об грати.
Він все сказав, та не казав: «Прости».
Не щезла, та рубці іще пекли.
Щосили, день у день. Вже не кохала,
Та, думки ті від себе швидко гнала,
Бо чорні ночі разом все ж звели
На дотик вся тремтіла від страху,
Корилась і чекала сну до ранку.
Лиш згадки про кохання на світанку,
Тримали, щоб не жити у гріху.
Ішли роки, втрачала серця край
У прірві. Не простила, смерть скосила.
Так за кохання душу розчавили,
А з тіла йшло останнє: «Все, бувай…»
(30.04.12)