В зозулинiм гаї стало тихо зовсiм,
Тiльки ледве чутно десь струна бринить,
То свое намисто розсипае осiнь,
Що на сонцi теплим золотом горить.
Ходить по стежинках та когось шукає,
Та когось все кличе, виглядає, жде,
Серце наче пташка б’еться завмирає,
Знае, що до його стежка приведе.
Пiдiйшла нечутно, мовчки зупинилась,
Подивилась в очi, обпалив вогнем,
Золоте намисто впало, розкотилось,
А вона з собою повела мене...
Зойкнула струна, аж вiдгук в небо рветься,
Спалахнув на сонцi весь зозулин гай,
Чи то плаче вiтер, чи то плаче серце?
Якщо знати хочеш – в осенi спитай!