Над рiчкою схилилася верба,
Вода старе корiння пiдмиває,
Стоїть вона, немов сама журба
I вiтер довгi коси розплiтає.
Коли ж до серця знову прийде сум,
Коли воно, як пташка в клiтцi, б’еться
Я йду сюди, бо гiркоту всiх дум,
Вона собi бере, менi здається.
Не знаю, чим ота верба менi
Нагадуе мою стареньку мати,
Немов вона у постаттi сумнiй
Стоїть одна пiд вечiр бiля хати.
Давно моєї матерi не стало,
Де була хата – хвиля в кручу б’є,
А мати тiльки в спогадах зосталась,
Що й досi серце береже моє.