вона вихоплювала його з натовпу, ніби жаринку з полум'я
але та швидко згасала і вона знову шукала його спину,
голову його кудлату: то простоволосу, то в басконськім бордовім береті...
іноді вона йшла прямо на нього, юрба розтупалася, міліла,
але в мить якусь незбагненну він знову зникав і тоді ніч
ставала дорогою по стрічці Мьобіуса...
час від часу він приходив до неї щоб поправити ковдру,
торкнутися чола, погладити майже розплетені кіски:
вона посміхалася, шепотіла щось нерозбірливе
і була щасливою, він ледве стримувався, щоб
не випити її вуста медові...
вона поселила його у снах,
писала йому листи в щоденнику,
мріяла про сина, звісно ж дочок від таких не народжують,
а життя котилося без упину по своїх заготовлених Господарем жолобочках.
виходили заміж подруги, сестри, брати і вона вийшла: не сидіти ж дома,
чекаючи принца. стали народжуватися діти і у її lost generation.
і вона все забула, стала жити, як всі, поки не сталося диво:
він повернувся...