Раз приїхав до нас в гості знайомий з Канади.
Закрутилась бабця зразу про гостя подбати.
Та і як не турбуватись: не чужа ж людина!
Він же нам, що та дитина: нагадує сина!
Борщу бабця наварила, котлет, млинців зробила,
Три салати, холодець. Бо він став уже для нас, як рідна людина.
Приїхав зранку він до нас, та й ліг відпочити.
А дід лазе з вугла в вугол, кортить розбудити.
Не витримав таки дід, та й розбудив гостя.
Той на радощах обняв, аж затріщали кості.
Бо він сам собі нівроку, дитинка здоровенька.
А дід такий собі миршавенький, маленький, старенький.
А як сіли обідати- дід сам себе вразив:
Стільки зілля в себе влив, хоч й знав, що то- зараза.
Гість горілочки не пив, він божа людина.
Дід за обох "розговівся", плюгавий вражина.
Отак собі посиділи, про все погомоніли,
Та й поперся дідусь спати, бо "ноги помліли".
Шкода, що так далеко живе гість з Канади.
То у діда не було б до горілки вади.
Жили б собі- поживали, рибалить ходили.
І були б тоді між нами стосунки дружні й милі.
Будем думати й гадати, як потрапить до Канади.
Бо там люди живуть файні, красиві, статні та охайні.