Листочок, схожий на дитячу долоньку, лежав на траві біля Дерева і дивився у Небо.
- Як високо й далеко звідси листя! А Небо ж як близько, - думав він і посміхався.
Щось залоскотало його, відволікаючи. Через нього навпростець поспішало дивне жучисько, схоже на маленьке Сонце з ластовинням.
- Хто Ви?..
- Божа корівка.
- Ви – Божа?..
- Так, я – Божа, а ти – кленовий. Чому ти тут? Хіба вже - листопад?
- Ні-ні! Я просто...
- То я й кажу: усі божі корівки червоні, а я – жовта. Не всиділа, кольору не набрала. Усе справи, турботи. Та й ти, бач, зелений якийсь. Чи то з природою щось? - торохтіла вона.
- Розумієте, я... А Ви вмієте літати?
- Звичайно, але навіщо? – запитало Сонечко і підняло вусики. – Особливо, коли безцеремонно вхоплять, покладуть на руку і забубонять, аби я летіло на Небо. Бо там, мовляв, мої дітки їдять пиріжки і чекають на мене. Ви моїх діточок бачили? Знаєте, що вони споживають?
- Не знаю, на жаль. Найбільший Листок говорить, що я ще маленький. А ви як гадаєте?
- Я?.. Я… втомилася!.. Я тут перепочину. – Сонечко прибрало лапки і завмерло.
Верховіттям листя гомоніло, граючи у «квача» із Сонячним Промінням. Там був його Дім.
Гілками кочувало птаство – легкі пернаті комочки. Сяде, було, лапками міцно вчепиться, а спурхне миттєво – і нема. От і він тримався міцно ніжкою за Гілку. Листочок потягнувся, затріпотів, закрутився схвильовано, напружився, намагаючись відірватися від Дерева, та… залишився на місці.
- Не поспішай, - промовив Найбільший Лист, - до Осені ще далеко. Настане час, коли усі ми полетимо до Землі. А зараз - рости.
- Але ж вони схожі на нас! Беззахисні пташенята вилуплюються з яєць, а ми - із бруньок, котрі захищають нас, як їх – гнізда, та й щебетати уміємо. Але, оперившись, птахи відлітають, а ми - лишаємось тут і мусимо чекати Осені, аби пізнати відоме кожному жовторотикові!
- Не поспішай, Малюче, бо навіть я цього не відаю.
Але він наважився – пан - чи пропав! Хоч і рано, нехай! Так закортіло літати!
Подих вітру допоміг йому.
Покинувши Гілку, Листочок і не збагнув, що вже летить і сталося те, про що він так довго мріяв.
Уперше відчув себе невагомим. Згори і знизу струменіла прохолода, заколисуючи та присипляючи. Все стало великим і незнайомим. Малюк плавно кружляв, чіпляючи листя та гілля.
- Я Хто? Пташка, пір`їнка, хмарка чи кульбабка? Як легко і вільно, спокійно і дивно...
Він був крихітним і тендітним, тому ще довго ширяв круг Дерева, як човник, колишучи зеленими бортами.
Чи чув він голос Найбільшого Листка? Напевно, здалося.
Щось м’яко зупинило його рух. Розплющивши очі, Листочок побачив Землю і Траву.
Подих Вітру накрив ним, як покривалом, Божу корівку. Вона прокинулася, зашурхотіла і, вилазячи, пробурчала:
- Спати пора. А вони все – «дітки, дітки». І поповзла геть, не попрощавшись.
Листочок лишився один. На нього дивились безкрайнє Небо і Сонце, схоже на маленьке Сонечко без ластовиння.
- Цікаво, - міркував він, - а що ж їдять його дітки?
Кленовий Листочок лежав на Траві, біля Дерева.
До Осені було ще далеко.
Переклад Н. Авідон
МАЛЫШ
Листок, похожий на детскую ладошку, лежал на траве возле дерева и глядел на Небо.
– Как высоко и далеко отсюда листья! А Небо также близко, – думал он и улыбался.
Ему стало щекотно, и он отвлёкся. Прямо по нему спешил чудной жучок, похожий на маленькое Солнце с веснушками.
– Кто Вы?..
– Божья коровка.
– Вы – Божья?..
– Да, я Божья, а ты кленовый. Чего ты тут разлёгся? Неужели пришла пора листопада?– затараторило веснушчатое создание.
– Нет-нет! Я хотел…
– Вот и я говорю, все божьи коровки красные, а я жёлтая. Не усидела, цвета не набрала. Всё дела, заботы. Да и ты какой-то зелёный. Может, что-то меняется в природе? – тарахтела она.
– Понимаете, я… А Вы умеете летать?
– Конечно, но зачем? – спросила Божья коровка и подняла усики. – Особенно, когда бесцеремонно схватят, посадят на руку и забубнят, чтобы я летела на Небо. Видите ли, там мои детки кушают таблетки. Или котлетки? Или конфетки? Вы моих деток видели? Знаете, чем они питаются?
– Нет, к сожалению. Самый Большой Лист говорил, что я слишком мал. А Вы как думаете?
– Как я?! Ах, как я устала! Я рядом с тобой отдохну.– Божья коровка поджала лапки и замерла.
Там, наверху, шептались листья, играя с Солнечными Лучами в «пятнашки». Там был его Дом.
На ветки садились птицы – пернатые воздушные комочки. Сядет, лапками крепко держится, но взмах крыльев – и её нет. И он крепко держится ножкой за Ветку. Листок вытянулся, затрепетал, заволновался, закрутился, напрягся, желая оторваться от Дерева, но остался на месте.
– Не торопись,– сказал Самый Большой Лист, – до Осени ещё далеко. Дай только срок, все полетим к Земле. А пока расти.
– Но они так похожи на нас! Беззащитные птенцы вылупливаются из яиц, как мы из почек. Гнёзда защищают их, а нас – почки, и щебетать мы умеем. Но, оперившись, птицы улетают, а мы остаёмся на ветках. И нужно ждать Осени, чтобы однажды испытать то, что знает любой желторотик!
– Не торопи Время, Малыш, этого не знаю даже я.
Но он решился – была – не была! Пусть рано, пусть. Так хочется летать!
Порыв Ветра помог ему вспорхнуть.
Оторвавшись от Ветки, Листок и не понял, что уже летит, и свершилось то, о чём он мечтал.
Впервые он не почувствовал под собой ни опоры, ни своего веса.
Сверху и снизу струилась прохлада, баюкая и усыпляя. Всё стало большим и незнакомым. Малыш плавно кружился, задевая листья и ветви.
– Я птица, пёрышко, облако, парашютик цветка! Как легко и свободно, как спокойно и странно.
Он был крохотным и изящным, поэтому ещё долго парил вокруг Дерева, как лодочка, покачивая зелёными бортами.
Слышал ли он голос Самого Большого Листа? Нет, наверное, показалось.
Что-то тронуло его и остановило движение. Листок открыл глаза и увидел Землю и Траву.
Налетел Ветер и укрыл Листком, как покрывалом, Божью коровку. Она проснулась, недовольно зашебуршала и, вылезая, проворчала:
– Пора спать. А они всё – «детки, детки». – Уползла, не прощаясь.
Листок остался один. Сквозь листву на него смотрели бескрайнее Небо и Солнце, похожее на Божью коровку без веснушек.
– Интересно, – подумал он, – что же кушают её детки?
Кленовый листок лежал на Траве возле Дерева.
До Осени было ещё далеко.