Щось згадаєш, злетиш в повітря,
Наче іскра, згориш та щезнеш.
Та не витравиш того звіра,
З серця серце живцем не вирвеш.
А до неї, як до веснянки –
Стільки холоду, щоб зігрітись.
В твоїм полі гуркочуть танки –
І від болю ніде не дітись.
А на площах твоїх – йдуть страйки,
Голосують лиш за взаємність.
Де ти, дівчинко – я – Незнайко,
Що втрачає не тільки чемність.
Я гублюсь без очей зелених,
Без твоєї дурної чолки,
Я без іскор твоїх шалених
Перетворююсь знов на вовка.
Не лікується знов самотність,
Ниють ночками вскриті рани.
Не засну, хоч рахуй на совість,
Тих слонів, чи рудих баранів.
Повернись, на коліна стану!
Не відштовхуй, – благаю в тишу...
Тільки вікна твої в тумані...
Тільки вітер штори колише...