Не передать стихов глубинну тугу,
Не передать их радость, что кипит в душе,
Слагая их, поет, подобен Богу,
Что створяет мир,
Подобием ему же самому.
В них каждый слог,
В распахнутой груди биенье сердца,
Звучанье, как кровавая река,
Текущая всё время в неизвестность,
А слово, как последний вздох,
В душе трепещущее чувство,
Восторга пламенем наделено.
Нет, стихосложенье это не искусство,
Проклятье больше, чем от бога дар,
Ведь это есть чия то жизнь,
На суд бесчувственной толпы представлена,
Которая, по тупости своей,
Оценивает чистоту и правильность души.
Глупцы поэты мы, глупцы,
Разбитая на кучки серость общей массы,
Однако как же искусительна,
Спаспособность воспевать,
Божественной рукою сотворёны тайны.
Но кто мы, в самом деле, есть,
Для всех мы только лишь мечтатели,
А я скажу, мы плод,
Таинственной небесной синевы,
И бесконечной для падения телесной пропасти.
Мова як й душа не має над собою влади
Прийшлось уто телятені смоктати,
Жувати цицьку, як корівонька траву,
Тягати в роті дойки, та від радості скакати,
Залізши по під матину ногу.
Чур, бісова дитина,
На місті встояти не моч,
Брикатися та гратися їй хочется,
Реве земля від зграбності,
Ще ось безрогої чуми.
Всілякі там калючьки, мухи, піскуни,
Так вся ж гидота й тягнеться собі,
Щоб чьорти в пеклі поздихали,
Від тієї вже забави,
Хоча й господарю, то радості в лице дає.
Пильнує час пастух лежачий,
Радіє небу, сонцю, простору землі,
Зелений колір з голубим десь в далечі,
По між собою пошепки буркочуть,
Думки, на душу, не зважаючи на волю звуть.
Вже по собі скрізь зуби,
В голосі помітна грубість,
Своєму богові, тому що вітер дме
Сповідує, тримаючи у роті соломину,
Пожовклої трави,
Міркуюча про обрій ,
Сердцем вільна від спокус людина.
Збагнути хочется їй все,
Чому у неї руки в десять пальців,
Чому такий во ніс по між очей,
Як люди уто бачать,
Чому їх всіх, отіх во бісеняток,
Як цуциків отіх, що на цепку,
Все рве та рве,
Та все, рогата сила, змушуе на інших лаяти.
Аж гул несется в далечінь.
Та годі вже, бач як високо зоренько стоїть,
Кусають її промені від спеки погорівші плечі,
А щоб їх тіх, замудруваті речі,
Вже ж як не як, а шлунок буркочить,
З торбини виглядають в мить,
Кидаючись як вовк на око,
Цибуля, сало, хліб.
Ти ба, буває ж в світі диво,
Запивши щойно їжу теплим молоком,
Навколо світ, немов на небі зорі запалали,
Та й смуток, сам по собі десь подівсь,
А ось і втома звідкісь взялась,
А незабаром позіхає рот,
Хай греть отім усім бурлакам,
Найкращі ліки в світі сон.
Во сні як так почудилися марева,
Не мов все те і справді як живее,
На дотик та на смак не відчуваєтсь,
Та відчуття беруть своє.
Пильнують вилупані очі,
Казковий світ віщує про красу
Де верби понад річкою натягнуті,
Та чути у повітрі птиці крик,
Плескочуть у воді маленькі діти,
Прасують змарені сорочки нижче течії жінки,
Дівчата, понавішував на плечі дерев’яні коромисла,
Згинаючись, тягають до подвір’я,
Розплескуючи з відер воду, ногонькі босі.
Регочуть між собою чарівні створіння,
Самому батьку пекла, жах ввижається в очах,
Почувши краєм вуха всы оті розмови,
Кого хто полюбив,
Хто де кого в кущах поцілував,
Соромлячись, клепочуть ясні від потіхи очі,
Краса-краса, ох, бісова краса,
Вона мабуть Диявола супутниця,
Якщо й вісні, покою хлопцю не дава.
***
Спливає час, спливають тихо води річки,
Спокійно вітер в вербах завива,
Шуршить вітками, ніжно листячко вороча,
Збиваючи на землю дивну піну,
Тим самим, обездомлючи, яки хось там жучьків,
Що до безпам’ятті подобаються рибі.
Надівши цю гидоту на гачок.
Так верби плачуть,
Так диву подивляється дитя,
Шось там нове для себе він побачив,
Радіє після ночі, із ліжка ось встава.
До біса в його сердці місця,
Забава на забаві, навколо гра на грі,
Якогось може діда із ціпком,
Ось по дорозі здразнить,
Або спіймає не нароком черв’ячька,
Або якась там тітка вгостить,
Цукерку в рота всунув,
А як вже по-щастить,
То в мати, зі стола поцупить пиріжок.
Так по собі минає не помітно день,
Не бачучи нудьги, срібляста ніч,
У вікна щирої родини, темрявою гепає,
Так, дивна річь ця ніч,
Ти ба як гарно вечоріє,
В очах тускніють кольори,
Рожеве сяйво біля обрію,
Останій на сьгодні цвіт,
Нас покидаючого на ніч сонця,
Їй Богу неймовірний, в Бога смак,
Чаруючий різноманіттям звуків,
Лунаючих у кришталевій тишині,
Під поступове, лагідне згасанням світла.
Щось таємниче в цьому є,
Так, наче б, дещо просить озернутись,
Та щепотінням кличе в далечінь,
Зверни, зверни свою увагу
Бісів син,
Невже не бачишь, невже осліп,
Серед турбот, десь глузд подівши,
Невже, невже, невже,
Я тут, перед самісіньким твоїм бажанням,
Де все живе готується відпочивать.
Біжи додому, каже, втома гонить,
Дивись же, жінку поцілуй,
До себе пригорни, скажи яка вона є гарна,
Нехай вже вередлива, хай грець їм всім,
Але перед святою трійцею,
Ти присягну у власному коханні,
Воно їй богу в світі Є,
Собі мандрує по між долею людей,
Дає життя, в своє ім’я його той забирає,
Це щось насправді є людське,
До не збагненості відчутне сердцем,
Так по дорозі, плентаючись, по собі міркував,
Захоплений в полон зненацька пізнім часом,
Минаючи навколишні дива,
Та все що зроблено людською працею,
Додому поспішаючий пастух.
В руці трима, відірвану з куща лозину,
Він свистом погоняє скіт,
Словами чортові сини,
Та там якісь всілякі, не найзрозуміліші творюки,
Виказує їм все, признаючись в коханні на віки.
А що воно?
Скавчить, мичить, все просить їсти,
Бодай тобі, моя ти господарська мука,
Все є нудьга, як он отой пустирь,
Де прадіди мої спочиють,
Онукам в вигляді креста, залишив згадку по собі.
Нічого.
Думаеє про себе, бажий чоловіче,
Ось пройде ніч, а зранку якось воно буде.
Піснями, наче ковдрою вкрива,
“Сумно, сумно аж за край ,
Не дивись на мене, грай, музико грай
Сумно, сумно на душі,
Вперше як в останнє, грай, музико грай.”
Вже майже мертвий Божий світ.
***
Уто прокинувшись,
В обід задовольнивши шлунок,
Протерши очі, та до тріску потягнув кістки,
Щей досі позіхаючи,
Від сна обіймів не відійшовши,
Припам’ятовуєтся дивакуватий соний світ.
А й справді, он на річці діти бавляться,
Плескочуть у воді жіночі руки,
Та в’ться у повітрі сміх дівчат,
То що ж воно було,
Невже не спогади та марива,
Невже то дійсний світ, покою не дає,
Де ж ця невидима границя,
Що поділяє сон з життям в моєї голові.
Не мов турбот душі замало,
Цікавість спокушає до думок,
А що ж робити коли справді нічого робити,
Коли все є та все задовольняє як воно все є,
Нема жаги кудись подітись,
В такому разі залишаєтся спостерігати,
Як до безпам’ятті чарівний світ.
А всі навколо наче подуріли,
Той десь туди, а той туди побіг,
Тому потрібно те, тому інакше голову моричь,
І все собі, собі коханому,
Інакше бачиш як, лякаешься зпізнитись,
Бо десь, колись, хтось здуру ляпнув,
Що наче б то, життя вже зовсім коротеньке,
Що треба б, встигнути ще б те та те,
Німа ні в кого часу,
Всі заклопотані, як кури що в навозі лазять
Що аж собі ніяково стає,
Ви зупиниться, сядте,
Здивуєтесь яке насправді є наш світ,
Спокійно подивившись навкруги.
Ой годі, треба вже збиратись,
А ну сволоти,годі жерти,
Ставайте у рядок, та нумо к хаті.
Чекати не збираєтся ніхто,
Це я дурило вас збираю,
А сонячко, як бачите, уже сідає,
Тому ходімо, бо вже час,
Не гоже для людини понад небом ночувати,
Коли домівка в неї є.
Ходімо вже, ходімо любі
Хай Боже вас, для мне сбереже.
***
Байдуже якось,
Подивляєшся на все зі сторони,
Коли тебе не зачіпляе,
Той чи інший випадок.
Лишень собі, так, для забави,
Накручуєшь у голові,
Щоб не нароком с туги,
Не зістаритись раніше свого часу.
Ось так і тут,
Несеться гомін по селі,
Гукнув в початку,
А же відгукуєтся криком у кінці,
Як влісі не дає згубитися луна,
Так балачки людей рятують у суспільстві.
Вже майже очі зачиняє наш пастух,
Піщить десь у кімнаті по сусідству,
Малесеньке його малятко.
Там жінка колихає,
Пісні, співаючи йому на ніч,
Єдиній радості її й надії.
Разом всі туляться, дверей нема,
Ні таєнмниць, ні скарг,
Гуртом собі віки коротять,
Ах, трясця ж твоєї матері,
Десь там в углу шкрибеться мишеня
На завтра треба буде,
Котика залишити у хаті.
О! Підлоги тріск руйнує темряву,
Мабуть диття вже спить,
Ступає жіночка, до ліжка крадучись,
В обійми проситься як ніжна кішочка,
Під носа там собі щось муркочить,
Розповідає що робила що робити буде,
Дитина що накоїла за день,
Як бавилась собі тихесенько в куточьку,
Цяточьки тягаючи туди сюди,
До носа всунув пальця.
Ось так в клопоті непомітно й день пройшов,
Схиливши голову на груди,
Кохана закінчила балачки,
Рукою обійняв мужицький тулуб.
Голубонько моя,
Уста поцілувавши палко,
Молвив чоловічий голос,
Єдина ти у меня є спокуса,
Про що піклуюсь и тужу,
Ти сонячко, що в далені,
У темряві показуєш мені,
Про що я мушу думати,
За руку взяв ведеш туди,
Куди я мушу йти.
Тим часом обхвативши зжав в лодоні
Набрягші материнські від турботи груди,
Прильнув до них устами як дитя,
Не відпускаючи все цілував та цілував.
Ось так в обіймах та теплі вони й заснули,
Накрившись ковдрою обоє,
На себе подивляючись,
Міркуя кожний про своє.
А за вікном, за ними споглядає мясяць,
Рахуючи на небі зірочки,
В траві стрикочуть коники,
Сова десь загула на дубі,
Та галасують жаби,
На нічь оповіщуючи всім дошь.
***
З світанком півник заспівав,
Кричить всім – гвалт!
Господарі вставати треба,
До біса сон свій шліть,
Бежіть вже порайте скотину,
Бач, вже свиня віщить,
У хліві муканням реве корівка,
Сусіди наші, гуси, скиглють,
Набридлені своїм гагаканям собаки,
Той, рід мій вже не протии погуляти,
На сідлах, за ніч, насиділись бариньки мої.
Он подивись, яєчко вже в кублі лежить,
А ти ще через свою рідну половинку лізеш,
Рукою рота прикрива,
Так зустрічають промені ранкові,
Годиників усіх точніші півні,
З червоним пречервоним хохолком.
- Ох, бісова ж скотина,
Під нож пущу, за те що спати не даєш,
Ось зараз тут, переді мною б був,
Зі смаком би схопив по рилу,
Моїм розлізшим з часом чобітком.
Ну годі вже, встаю, встаю,
Тобі ще що, ненадоїло горло равати,
Кричишь немов під дверями біда,
А якщо й так, нехай,
Кватирки всі зачинені,
Уто як чьорт зайшов, тудою й геть піде.
- Ну годі вже вставай коханий,
Там кум у чьора в двір привіз дрова,
Тож поколи та поскладай,
Бо вже душі моїй за день набридло,
Ото. як не піду кудись,
Об їх проклятих спотикатись,
- Ну, люба?
Ти ніж заагадувати клопоти,
Раніш, подай умитись,
А потім вже тай їж мне,
Своїми побажаннями.
- Та нащо здався ти мені,
У мене піч вже десь годиночку палає,
Доречі в ній тобі обід кипить,
- Ох, ти ж моя китюня,
Дууууууууууууже смачно, в тебе пахне,
Дай но я тебе хочь пригорну,
- Ну годі, годі вже,
Іди у мене ще дитина спить голодна
Іди з відсіль, чертяка смуглий,
Знайшовся тут у мене кобеляка.
- Ух, яка же с ранку ти сварлива,
Піду, от тільки попу твою гарну ущеплю),
- Ой...!)
Ну попадися ж ти мені у руку, куций,
- Ганнюшенько...
Ти наздожени, а потім вже лякай)
- А нащо, ти сам у ліжко ляжешь,
Тоді не скаржся всім святим,
- Їй богу, налякала на всь день,
Дивись он краще вже дитина встала,
А я пішов, бач як скотина верещить,
Все господарство просить їсти,
Все, займайсь, цілую люба,
Про тебе й тільки думаю весь день).
*************
Та все це ще не все,
Життя велике та яскраве,
На вулиці березонька стоїть,
Подвір’я смутком прикрашає.
У ранці тиша лагідна,
Марнує соловейко спів,
Вітки березоньки ледь-ледь,
Вітри чіпляють,
Всі біси, що пильнують час,
Ще сплять,
Ото є справжня чоловіччя радість.
- Ех дурень я,
Таку красу, затримавшись у ліжку не побачив.
Шо є в легенях духу прокричав,
Зі злості гавкнув, голову свою хитаючи,
Перед душею власною,
Як перед престолом божим вибачаючись,
Зітхнув, тягар пудів у двадцять,
Геть, з плечей стягнув.
Бач, засмутилося серденько,
Краса домівки це не жарт,
Це власна доля, непорушна твердість,
Велике сподівання для дітей.
Ач як, торкає вітерець на озері водицю,
Ач як, вона сором’язливенько тремтить.
Хвилюєшься, моя ти бідолашена ненько,
Вгамовуючи мою спрагу на весь день.
Нічого, так воно все та й потрібно,
Від дня у день, все йде своїм шляхом,
Минаючи спокусу подорожей вільних,
Цураючись всіх чужорідних сердцю берегів.
А як, людині без землі, ні як,
Для того й птиці крила,
Щоб людина мріяла про небо,
В ньом чисте сяйво променів ясних,
Осяє безтурботньою, батьківською порукою.
Чимало бачить вільно думства світ,
Чимало в кожного гріхів поназбирато,
Ось і тепер, бажаєшь спокою своїй душі,
Від пильності очей набридлевої совісті,
Хоча б з рання, для себе, першим ділом,
Привітавшись з золотистим сонечком.
***
Так! Батьківщини рідної краса,
Пререповняє радістю обличчя,
Прокинувшись приємно подивитись в далечінь,
Вдихаєшь з легкістю повітря,
Під дзвін тисячолітніх, монастирських колоколів.
Сьогодні вже неділя,
В цей день, як кажуть нам святі отці,
Пьянюги чортові та здирники,
Сам бог велів відпочивать.
Цікаво як, вони це бачать,
В якого Бога вірити,
Якого Бога змушують боятися,
Адже ж, у кожного свій храм,
У кожного своя є проповідь,
А мучиників то скільки,
Боже, якого дідька ти таке ось допустив.
Як подивлюсь, то очі плачать,
Та з глузду сміюючись з діянь твоїх рабів,
Кажу собі та всім заблудшим вівцяв,
Найсправжній Божий храм це є наш світ.
Оте що починаєтся з світанку,
Й тягнется, як квола від бажань коняка,
Аж до самісінького вечора, - мені як проповідь,
Від обрію до обрію, сповідую свої гріхи,
Мені моя домівка щиро посміхаєтся,
Я їй найвідданіший син.
Ну що ж то коїтся,
Знов революція в сімейному житті?
Сусіди лаються, і лаються, і лаються,
Палке кохання ще не в мерло на землі)
- Здоров сусіде, я життя,
Так жартома, підперши огорожу,
На вигляд як не помічаючий що коїтся,
Звернувся наш в думках засівший мандрівник.
- Тобі сусіду, не хворіти теж,
А як життя, як бачишь від ідилії далеко,
У жінці знов критичні дні,
Все мало й мало їй тварюці.
- Чого?
З кватирки пролунав наповнений палкими почуттями,
Дзвінкий жіночий голос,
Такий, як ніби зараз вибухне,
Від переспілості вино,
Готове все собою поглотити,
Та показати всім яке воно.
- Кажу кохана, що найкраща ти у мене,
Як я до тебе сердцем прикипів,
Як лагідно-червана, свіженька калина,
До образу нашої, найщасливішої із країн
Відповідає чоловіче,
Щоб не нароком не накоїти,
Ще біьше не приємніших дурниць.
- Ну добре, все бувай козаче,
Он відьма в хату мене зве,
Ти як у вечорі сьогодні вільній,
Хотів би я с тобою випити,
Щось на душі тягар, якийсь висить,
Все душить й душить,
Вже не має сили,
Як не як, приємно якщо є с ким поговорить.
- Так звичайно, вип’єм трохи,
Поспіваємо пісень, чарку вище голови підіймемо,
Головне щоб с пьяну розум не лишить)
Ну бувай, щасти тобі в дорозі,
Адже ти, сьогодні, мав до центру їхати
Якщо буде твоя ласка ,
Привези но щось смачне.
- Так гаразд, як скажеш,
Якщо ще щось треба то проси,
Не відмовлю любому суду в щасті,
Адже що ж я тоді буду за сусід.)
Дивні ці створіння люди,
Ще не давно лаялись ми зним,
Де поставити між нами огорожу,
Як нам спільну землю поділить),
А тепер якимось чином,
Не збагненим розумом ні як,
Майже між собой цілуємось,
Щоб то значило для нас).
Звідкіля береться та не стримна лють,
Та куди вона дієтся з часом,
Що спалахує миттєво та розвіюється в прах,
Боже ну які ж ми хворі)))
Всі бояться, та було б що зберігати,
Нічого в нас бідолашних у житті нема,
Хай би розум був і того в калік немає.
Чую, чую, не жахайся соловейко,
Пісня ль’ється як струмок, з твоїх чарівнх уст,
Звеселя’є моє сердце,
Гонить геть, від всіх сумних думок.
****
Кохання знов зявилося в душі,
Козатька дума щира та відважна,
Вона як шепіт вітра у ночі,
Соромязлива та бажанна,
Поодаль бачить цілий світ,
В собі несе просторні луки,
Не візьмеш в руки бо втече,
В ласкавій тузі грієтся на волі.
Сидиш собі, тай думаєш який ти дурень,
Серед усіх дуреп найперший з всіх,
Не зрозумілий не бажанний,
Одним лиш Богом й полем,
Сповнений в душі,
Ніхто життя твого не бачить,
Ніхто не зна що коїться в душі,
Ніхто не взна, ніхто і не побачить,
Як в небо ангели з собою вознесуть,
За руки силоміть піднявши,
Та й хай їм греть,
Нехай вже й чорти в пекло пнуть,
Аби стояти твердо на своїй дорозі,
Яку не зна ще божий люд.
А там дивись щось далі буде,
Це тільки в казці є кінец,
Щасливий, гарний,
Де з вус рікою мед тече,
Та сам по собі квас до горла лється,
Спокійно з сонечком на ніч прощаючись,
Посеред обрію із мрій.
На ньому там якийсь байтрюк,
Душою вільний, й ділами не рівня часу,
По полю коника жене,
Батіг за поясом, а в поясі шаблюка,
Із візерунком на сорочці,
Що рівня всій блакитності небес.
То Бога й неньки Ураїни
Четь та гідність,
Спокійний предків попіл на землі.
То материнські сльози,
Та батьківська не нажерлива розлука,
То є коханої дівчини не спокуслива душа.
А час жене дитя,
Як той байстрюк, з тяжкими думами,
Гуляє з коником, для смутку він не має часу,
Думками сльози із очей у матері знімає,
Вдивляючись у не порушну постать батька,
Життя та дім свій власній зважуючи на душі,
Цілуючи як жар коханої солодкі губи,
Та тихий щепіт їх, пильнує, на кінцівках її рук.
********
Мій рідний край,
Мого дитинства колискова пісня,
Сумна, зажурена та невблагана прить,
Мого сердечка вільна, щира дума,
Перед життям сором’язлива мить.
Де є твій зараз син,
Які світи він бачить бездарь,
Потворний жах твою красу зів’яв,
По світу як бездомний в смутку їздить,
В дорозі, сердцю милу,
В сподівані кожен день чека
А ти цвітеш,
Та з кожним днем розлуки,
Душі цініше та гарніщ стаєшь,
Життям своїм вимірюю твої безмежні луки,
Як тільки що народжене диття,
Красою невимовною твоєю зачаровуюсь,
С тобою зустрічаюсь,
Наче в перший та останій раз.
Пробач мені, нема мені на цьому світі міста,
Багато де побув, багато що відчув,
Та все одно чужим для всіх зостався,
Кохання та підримкм не знайшов,
Хоча як міг шукав,
Сором’язливим та мяким, тим,
Що як не як, а вміє цінувати,
Подаренну життям красу,
Насправді дуже важко,
Знайти єдину вірну по життю любов.
Сердця людей заполонила сила,
Один за одним, хтось, когось, кудись тягне,
Не може моє серденько, когось до чогось змушувати,
Втрачаю все, палаючи на самоті,
Прийди до мене, чуйнна ти моя голубенько,
По власній волі до моїх грудей прилинь,
Твоє тепло, для мене буде ніби божий подарунок,
Бажати більше нічого на цьому світі,
Все інше барахло, що рано або пізно,
Зникне, туди звідкіль воно й пришло.