***

СЕВЕРИН  НАЛИВАЙКО

Ось він востаннє, зранений, стоїть
на ешафоті мрячної Варшави…
У тіло упеклась катівська мідь.
Катівська сталь, смердюча та іржава,
аж на душі залишила карби.
Лише в очах – зневага й непокора:
«Хіба пани ви? Ні! Жлоби й раби!
І Криму, й Риму – гонча псова свора!»
«Ти каєшся?» – хрипить на те чернець,
уже од крові та вина безжурно п’яний.
«Я каюсь, що відчувши свій кінець,
не дав братам не втрапити в оману,
не зупинив злий розбрат у полках!
Тому своє й зробили юди ниці…
Мій гріх – просяклі кров’ю прах і шлях!
Мій гріх – забита трупом Соляниця!
Геєна мене жде за Лободу!
Ох, наша «собість», ця задрипанка мізерна…
Пожали горе ми, засіявши біду.
Але… не всі і проросли ще зерна!
Я каюсь в тім, що мало вас рубав!
Я каюсь в тім, що мало вас понищив!
Навіщо вам, сіятельним рабам,
у небо заповзати іще вище, –
там уже місця й соколам катма?..
Та дав Господь мені знання у нагороду:
той, хто народ мій з вашого ярма
все ж вирве, є в родах мого народу!
Він вже єси! Ви кайтесь, трепечіть,
Європи й Азії нікчемні служки голі!
Вже меч кується нині, а не щит, –
кується вам на смерть, нам на волю!»
Кат підступив… Завили шляхтичі
всім сеймом: «Рєбєлянта ймі до згіну!»
Порвали, як гієни… Уночі
криваву плоть розвішали на стіни.
Ще довго святкували: «Мрє пся крєв!»
…Як ночі ж віщій перейшло за половину,
на груди мертвого упав з небес орел,
і вирвав серце, і поніс на Україну.