***

ВЕЧІРНІ  ДЗВОНИ

(навіяне картиною Івана МАРЧУКА)

А небо знов безмежне і бездонне –
якраз таке, що – по крилу меті!
Голосять в небесах вечірні дзвони,
оновлюючи душі золоті!
...Неначе дощ упав на спраглу ниву.
Давно таких я вас «шукаю, мов свищу»:
дивіться, Люди, як ви проясніли,
як ви просяяли – як зорі по дощу!
Про отаких вас, мудрих і єдиних,
на хрест зійшовши без вагання і жалю,
прорік Ісус: «Всяк – сіль землі – Людина!
Прости їм, Отче мій, гріхи. Я їх люблю...»
Вже п'ятдесят мені і трішки на додачу...
Від мене досі ще буття втікала суть:
чим більше я дививсь, тим більше бачив,
чим більше бачив, тим густішав сум.
Тож нині, випивши належну болю чашу,
коли клечальний клич несуть уже птахи,
кажу, як син, як плоть од плоті ваша:
«Ви – все! Ви – Всесвіт мій! Простіть собі гріхи!»
Вдивіться один одному в обличчя –
хіба вам треба співчуття або жалю,
таким прекрасним і таким окличним?
Любіть себе! Любіть! Я вас люблю!