Я лину за очеретом,
я чую як він шелестить,
співає, сумує, жовтіє…
Востаннє під небом осіннім,
а потім застигне. Летить
і думка моя наче вітер
увечері. В темряві вже
- вона захолоне без пісень.
Кохання, що є - так болить….
Не гідна я вже ж. Не потрібні
тобі почуття мого серця
і мрії мої тендітні, дбайливість.
На річці не спить комиш,
вільний вітер шукає він в сині
і кличе. Ось смуток.
Ласкавість моя – як то марно.
Хвилююсь. Веселощів зграя
збігає і гине так хутко.
І лиш поцілунок твій теплий
як марево крає і крає
знівечену душу під зірками.
Не зникне він десь в небокраї.
Я вірила в казку, чи в правду.
Не кривдила друзів навмисно.
Свідомо любила, і паростки
кохання в собі не палила.
Чи може те зайве? У темряві
вони захолонуть без пісень.
Я лину за очеретом,
хоча ще не прагну жовтіти.
Байдужий. Шукаєш надмірну
гординю та лід у стосунках
і граєш у вечір свій нотами,
що кригу як якість високу
цінують. І весь очерет
вкривається холодом сивим.
Поглянь, що накоїв мороз.
Він спить. Не співає вже пісень.
Він вмер, закував живе. Слід
кохання у білих тих статуях
змерз. Так прийшло небуття.
Не хочу! Востаннє чекаю.
Кохання болить. Я легка.
Ось смуток, ось сірник.
Не пара тобі гідна я –
ти рішив. Я вірила в мрію –
все марно. Я линула,
чула твій спів.
Вогонь чи мороз?
Слід кохання
не зникне з вогнем в небокраї.
Заграва чудова та тепла
як твій поцілунок,
як зграя веселощів,
що не збігають.
Я лину за очеретом,
я чую як він шелестить,
співає, сумує, жовтіє…
Востаннє під небом осіннім,
а потім…. А потім згорить.