Люблю її… Бачу образ щоночі…
Яскраві, палаючі, небеснії очі.
Моя… Не назву більш такою.
Лиш би поруч.. Раділа зі мною.
Щоб всміхалась щасливо,
Її ж посмішка – восьме є диво…
Мені здавалось, що то все наснилось,
Мов мара, у мозок до мене пробилось.
Та щодня зустрічаю її, і радію…
Щоразу, мов вперше, від неї дурію!
Щось чудне, не таке, промовляю.
Розум, як іскру на вітрі, втрачаю…
То сміється, то зачаровано поглядає.
Обличчя, не маску, у мене питає…
А я лиш Одне збагнуть намагаюсь,
І у майбутнє її сліпо вглядаюсь.
Обійму, привітаюсь. Скажу: «Ти пробач..
Я у світі твоїм тепер лиш глядач».