Земля зітхає уночі за снігом
отим, що білий та пухнастий,
напівзамерзла, ледь жива десь там на споді, де трава
найтаємничіше коріння своє ховає,
де вода, як не студи не замерзає.
Земля зітхає уночі та стогне.
І дух зими те чує
та милоститься,
ховає Місяць за копицю хмар лілових.
І ось вже перші полетіли мухи білі
А потім зграями лапаті. І будуть шурхати лопати
під вікнами, під ворітьми.
І ми, як ті маленькі діти, зрадіємо у котре диву.
І скаже дівчинка, що з’їла
вже майже всі молочні зуби:
«Сьогоріч сніг солодший, ніж торік»...
І ріки стишаться в країні нашій. І крига, як вельон їм буде
хоча б впродовж празничних цих неділь.
І верби стануть, як ті дружки та осокори, як дружкИ...
Як нас покличуть на весілля, ти сповістиш?
Підемо?
Ні?