Відлига лиже ноги, ніби пес. Груддя чорніє на городах.
Пестливо-теплий вітер в нагороду для тих, хто серцем не примерз,
для тих, хто у негоду пригрів на грудях їжака,
у чоботі вужа, синицю на лежанці…
Відлига злизує сніги та точить воду з криги на ставках.
Вона туманом краде оковид, а тала мішанка подовжує дорогу,
яка по суті не веде нікуди…
І я лишаюся на острівці, де пахне хлібом, кмином, васильками.
Не хочеться за горизонт, не хочеться в казки, у книги, Інтернет
чи ще якусь халепу.
Волію відчувати як тече повільно час разом із муркотінням киці,
пригрітої у мене на колінах, та бачити як шпиці уже не мерехтять
у колесі Сансари…
Нам хороше удвох, бо є у мене ти, бо я у тебе є на цім відлигім острівці
серед болота, серед твані…