Ще б’ється щире серце.
Чому болить воно,
Чому так кров’ю обливається?!
Та що навколо коїться?!
Чому все так, а не інакше?!
Від цих питань мені ще гірше.
Але який ж чудовий край,
Моя ти Україно.
Покрита ти зеленими лісами
І ширишся безкрайніми степами.
Несуть свої води могутні річки,
Течуть невеличкі струмочки.
Здіймаються в небо Карпати,
Об Кримські ж гори,
Плескають солоні води
Два теплих моря.
Але зазнала ця земля багато горя.
З часів прадавніх,
Люд тутешній завжди воював,
Він право жити в битвах здобував.
Здіймалося у небо полум’я пожеж.
І край родючих чорноземів
Від голоду страждав.
Та це все квіточки.
Були ще дві війни тривалих,
Що мали статус світових,
Мільйони вбитих…
А поміж цієї екзекуції,
Були різноманітні революції
І криваві перевороти,
Що міняли все навпроти.
У всьому цьому жахітті
Блукала ота правда,
У своїм старенькому лахмітті,
Ніким не впізнана, одна.
Чи ми уже сліпі,
Чи віру втратили,
Блукаючи в пітьмі.
Та ні. Велике щось зробили.
В своїх муках, правду ми зростили.
А полягає вона у тому,
Що мир – велика благодать,
А єдність, то велика сила.
І землю предків треба захищати,
Навіть тоді, коли доводиться вмирати.