Ніч шкірилась, дряпалась - кішка;
дрібнила, чорнила у дощ
Мій біль посеред твого ліжка.
В моїй божевільні – я бомж…
Вже серце ніяких стосунків
не має до сенсу буття…
В граалі із меду і трунків
Догралась довіра в сміття…
З лат – лицарські війни, скрижалі,
Минулих століть жорнова.
Турніри ведуть по спіралі
моє нескоромне віття...
Та я, Боже, вільна і вільно
веселкою стріну зорю!
Зі стріхи і гріх Олофернів
безмежності морію зморю.
Тебе научали ламати
моє безпорадне віття?
А я научаюсь злітати
у вир,- осередком життя.
Бо всі ті склепіння-уміння
(хоч впер то) – не вартують літ,
коли не шанують дружини
і мудрість твою, заповіт.
Приборкана ніч шовковисто
вже треться до стомлених крил,
бо злет - таки щире намисто,
і сміх мій крізь сльози – твій бриль.
Характеру терна не пута.
і пута, і терна – лиш гарт!
Столице моя, ти розкуто
сприймаєш і мудрість, і жарт.