Згадалася мені дівчина, що нею я колись була,
Коло бабусиної хати , блакитну квіточку знайшла.
Й розповіла мені бабуся, сказала –« Ти, дитино, знай,
Чому ці землі називають квітучим «Барвінковий край»!
…Колись, за давнії часи, йшов з чужини той мандрівник,
І в край забрів наш. Подорожній,що пройшов гори та степи,
Що бачив різний, різний люд, що чув, як плачуть та співають
Забрів в ту Київськую Русь, що тільки-тільки зосновали…
Побачив він багато там, розповісти багато міг би,
Але не зрозумів і сам, коли він закохатись встигнув.
Так закохався, що забув – на чужині свої закони,
Його коханую дівчину юнак один взяв за дружину.
Тож подорожній не стерпів на їхнє щастя споглядати,
Пішов він геть. Бродив, бродив, багато років міг блукати…
Та скільки б не пройшло часу, серце й на мить не забувало
Чарівну дівчини красу. Воно боліло і зітхало.
В свою останню в житті мить ім’я дівчини промовляє,
І перед Богом вже за мить благає, просить і вмовляє,
Побачити хоча б ще раз свою коханую дівчину.
І Бог створив новий образ – блакитну квіточку – Барвінок…
З тих пір пройшло віків не мало, і в тім краю змінилось майже все.
Дівчини той давно уже не стало. Квітка Барвінок й досі тут росте…»