Обожжённой душе дам глоток исцеленья,
как засохшему лету спасительный дождь.
Запотевший стакан зажимаю в ладонь я -
эта страшная жажда - мой вождь.
Но, лишь взгляд затушуют ресницами веки,
проступает рисунок на серой стене:
я стою над собой, красно-черным отсветом
отражаясь в разбитом стекле.
Кто из нас - я иль мир - безнадегою болен,
и готовится в адском исчезнуть огне?
Только он, как всегда, беззаботно доволен -
значит, всё это выпадет мне.
Колокольня гудит в ожидании чуда,
тем, кто помнит меня, обрывая сердца.
На поминках души горько плачет пьянчуга ,
Пляшут черти в стакане винца.
Хмільне ( Вадим Друзь)
Цей цілющий ковток на спекотнім осонні -
благодатним дощем на пустелю мою.
Прохолодний гранчак обпікає долоні:
я заплющую очі, я п'ю...
Лиш повіки сховають між віями погляд,
проявляється контур на сірому тлі:
я стою понад себе, навколішки, поряд -
я відбиток у зламанім склі...
Хтось із нас - я чи світ - неудавано хворий
і комусь в крематорнім горіти вогні:
та от він, попри все, безтурботно-бадьорий,
а відтак - доведеться мені...
...Захлинається криком жалоби дзвіниця -
божевільний дзвонар обриває серця:
над пропащим собою ридає п'яниця,
на розвагу хильнувши винця...