* * *
Була ти присмаком гірким,
Упертим ядерцем мигдальним,
Такою склянкою, таким
Відбитком в люстерці вокзальнім,
Так щоб розкрився саквояж —
Дитячий велетень вокзалу,
І ти напевне вже впізнала
Свою валізу й столик наш,
І щоб розсипаний мигдаль
Піднявся гіркою брунатно,
Або гіркий всотався запах
В ляльковий неживий кришталь,
Щоб і штовхатись, і любить,
Й кружлятись в люстерці вокзальнім,
До тебе прагнуть кожну мить,
У кожнім ядерці мигдальнім.
1928
Життя-малятко
Життя люблю, мене лякає смерть.
Ви бачили б, як б’юсь в камінну твердь,
І гнуся в’язем у руках рибалки знову,
Коли я перевтілююся в слово.
Ні, я не риба й не рибалка, поготів, —
Я є один із мешканців кутів,
В мені Раскольникова впізнаєш одразу.
Як скрипку, я несу свою образу.
Хоч ріж – собою я залишуся в лиці.
Чудово жити, особливо у кінці,
Хоч під дощем, хоч жебраком у полі,
Хоч в Судний день — із голкою у горлі.
А! То є сон! Життя-малятко, сам
Свої останні гроші я віддам,
Не відпускай мене ти вниз додолу
В простори темні світового кола!
1958
* * *
Коли під соснами, як під'яремний раб,
Моя душа несла понівечене тіло,
Іще до мене стрімголов земля летіла
Й полохались птахи, зачувши кінський храп.
І від сосни лузга, і чорна віть,
І стигла бризкає з-під ніг брусниця,
І дико пальцями деру своє обличчя,
І тіло хоче жити, то це я, кажіть?
І чий згорілий рот шукає перед сном
Коліна коренів сухих? То часу втома.
Земля ковтає кров, і сестри Фаетона
Міняються і плачуть бурштином.
Феофан Грек
Коли на втілений дивився гул,
І крила з крейди оживали,
Відкрилося мені: життя минув,
А подвиг мій ще десь на перевалі.
Мене повинен заповіт могил,
Розчахнутих, як від сокири рана,
До гостроти звести біблійної білил,
В підмайстри привести до Феофана.
Він лев, його я по кігтям впізнав,
Він власної пустелі кість від кості,
І прагну я, і я лечу вві снах,
І на багатті не спиняю росту.
Вже шість століть в мені його вогонь,
Я шість століть у ревнощах даремних.
— Чи прийдеш, самарянин милосердний,
Простиглим льоном доторкнутись скронь?
1975-1976
* * *
Зелені гаї, ви, зелені гаї, ви,
Гіркі ви онуки прадавніх дібров,
Я — брат ваш, що втратив уроджену силу,
Засув замикаю — від вас я пішов.
Якщо вже із дому подався, то певно,
З собою сокиру візьму я тому,
Що зимно було мені в ямі печерній
І в місті я в хаті немов у льоду.
І тільки-но день підіймається кроком,
В жалобний одягнений сморід міський
Даремно гудуть в мегафони пророки:
Гаї недобиті, що судять нас всіх!
І гірко і лячно – сокирою гучно
Чинити ненависну справу свою:
Дерева — під корінь, та гілки — поштучно ...
Мені кожна гілка — що цвях у труну.
Кінець 1970-х
* * *
Раніш за мене бачили ви світ,
Рідні по крові ми і ви мій щит.
Від Аліґ’єрі до Скіапареллі,
Палали добре славні менестрелі.
А хіба сам не добре я горю,
Хіба я за байдужість вас корю,
Тих, для кого я стільки жив на світі,
Трава й зірки, метелики і діти?
Шаную я тебе, ти місто повне цнот,
Розкриєшся ти зошитом для нот,
Ще не зворушене поезії словами,
І липень ще камінними східцями
Литаврами до річки не біжить,
Доки перо до мене прикипить...
1959
Безсоння
Меблі тріскаються у ночах.
Крапля крапає десь з водогону.
Від щоденного тиску в плечах
У цю пору вчуваєш свободу,
У цю пору даються речам
Людські душі, що вміють мовчати,
І сліпі,
і німі,
й глухуваті,
Їх по поверхах ніч розвела.
У цю пору годинник міський
Шле секунди
туди
і сюди,
І плетуться кульгаві, криві,
Підіймаються в ліфті живі,
Неживі
і напів-ще-живі,
І чекають в пітьмі, там де краплі води,
І із торби витягують склянки
Й пританцьовують, як циганки,
За дверима стоять, як чорти,
Свердла тихо заводять в затвори,
І ось-ось обірвуться дроти.
А скоріше вони — кредитори
І прийшли назавжди, назавжди,
І рахунки мої принесли.
Неможливо
Воду у ступі, з безсоння, товкти,
Неможливо заснути, — бо така
полохлива
Ніч, що має нам спокій нести.
Вітер
Моїй душі було в ночі так тоскно.
А я любив понівечену жорстко,
І вихльостану вітром чорноту,
І зірки, що ледь видно на льоту
Над мокрими у вересні садами,
Що як метелики незрячі перед нами,
І на циганській, на олійній річці
Хиткий місток, і жінку в хустці,
Що падає з плечей над тихою водою,
І руки ці, немов перед бідою.
Здається, що вона була жива,
Як і раніше, але ці слова
З вологих "Л" тепер не визначали
Ні щастя, ні бажання, ні печалі,
І більше думка не пов'язувала їх,
Як повелось на світі у живих.
Свічками на вітру слова палали
І загасали, мов усіх часів печалі
Лягли на плечі ці. Ми поруч йшли,
Але гіркої, як полин, землі
Вона ногами зовсім не торкалась
І більш мені живою не здавалась.
Колись ім'я вона людське носила.
Вер’сневий вітер і в мої судини
Вже рветься – ось він брязкає замками,
Торкається сивин моїх руками.
Степ
Земля сама себе ковтає,
Сховалась в небі голова,
І вже без пам'яті гадає:
Людина, камінь чи трава?
Трава – з під кінської підкови,
Душа — в коробці із кісток,
І тільки слово, тільки слово
В степу тьмяніє наче крок.
Степ спить уже давно як мертвий,
І на курганах валуни
Лежать — царі, сторожи степу,
Що трунок місячний пили.
Останнім помирає слово.
А небо рушає, поки
Свердло води проходить знову
Крізь щит жорсткий материків.
* * *
Дохнутиме реп'яха вія,
Блисне у коника сідло,
І, як веселку, пташка вільна
Розчеше заспане крило,
І в сизому тумані знову
Із раю вийде в степ Адам,
І поверне розумну мову —
І пташці, й каменю, й ставкам.
Самосвідомості оману
Вдихне, як душу, в корінь трав,
Їх називати ніжно стане,
Як ще вві сні переназвав.
* * *
Гасне міць моя – гасне мій зір,
Ці алмазні два списи мої;
Глухне слух, повний давнього грому
І подиху рідного дому;
Жорстких м'язів ослабли вузли,
Як на ріллі сиві воли;
Вже не світять чисті як рима
Два крила у мене за плечима.
Свічка я — я на святі згорів.
Позбирайте мій віск на зорі,
Вам підкаже сторінка строката,
Як вам плакати, чим вам пишатись,
Як веселощів залишок черствий
Дарувати і легко померти,
І під дахом чужим випадковим
Спалахнути посмертно, як слово.
Актор
Все кінчається, як по дзвінку,
В цьому неможливому театрі
До гори несуть мою нудьгу —
Ці бузки в моїм останнім акті.
Я стою самотній і хмільний,
Як жебрак порою дощовою,
А кохана цвіт свій молодий
З щік знімає хусткою брудною.
Я мистецтво ваше зневажав.
З чим життя іще мені зрівняти,
Якщо хтось вже роль мою зіграв
На цього життя фатальній мапі?
Де ти є, двійник щасливий мій?
Мабуть взяв давно мене з собою,
Бо сьогодні тут чужий старий
Не знайшов в свічаді свою долю.
1958
* * *
В останній місяць осені,
На схилі
Суворого життя,
Я, сповнений смутку,
Увійшов
В безлистий й безіменний ліс.
Він весь омитий був
Молочно-білим
Склом туману.
По сивим гілкам
Стікали чисті сльози,
Якими
Дерева тільки плачуть під початок
Зими, що позбавляє кольору усе.
І тут сталося диво:
На заході
Зажевріла з хмари просинь,
І яскравий промінь пробився, як у червні,
Як пташиної пісні легкий спис,
Із днів прийдешніх у минуле моє.
І плакали дерева під початок
Благих праць і святкових щедрот
Щасливих бур, що клубляться у блакиті,
І повели синиці танок-коло,
Як ніби руки по клавіатурі
Йшли від землі до самих верхніх нот.
1978
* * *
Час повільно іде уночі.
Вже кінчається рік високосний.
Чують жилами старі ці сосни
Смол весняних застиглий потік.
Досить з мене щоденних турбот,
А інакшого щастя не треба.
Я ж бо знаю: і там, за край неба,
Чийсь останній лишається крок.
Знаю: нові гаї повстають
Там, де сосни кінчаються наші.
І важкі чорно-білі ці чаші,
Чують жилами строк і чергу.
1976
* * *
Мені інші ввижаються тіні,
Мене в злидні чужі привело.
Палітурник забув про шагрені,
Фарбувальник лишив полотно,
І ковальська музика строго
На три чверті у три молотки
Не проявиться поруч за рогом,
Коли місто це кидаєш ти.
За коклюшки не сяде майстриня
Під вікно зустрічати зорю,
І мідник, циганське створіння,
Не чадитиме біля вогню,
Срібляра не почути оркестру,
Золотошвейна нить не снує.
На вмирання дивитись ремесел
Все одно що ховати себе.
І мабуть електронна десь ліра
Від своїх програмістів потай
Вже складає вірші Кантемира:
Власним віршем дістати свій край.
1973
* * *
Скільки листя намело. Це легені наших дерев,
Спустошені, сплющені пухирі кисню,
Покрівлі пташиних гніздівель, опора літнього неба,
Крила закатованих метеликів, охра і пурпур надії
На дорогоцінне життя, на розбрати і примирення.
Падайте навскіс додолу, горіть у вогнищах, дотлівайте,
Човники дурних сильфід, у нас під ногами. А діти
Північних птахів відлітають на південь, ні з ким не прощаючись.
Листя, брати мої, дайте знак, що через півроку
Ваша зелена зміна одягне голі дерева.
Листя, брати мої, осяйте мене повною вірою
У сили і зір мій благий і мій дотик,
Листя, брати мої, зміцнить мене в цьому житті,
Листя, брати мої, утримайтеся на гілках до снігу.
1983
Музі
Мало мені хліба, повітря мені забракло,
Крижаний одяг із пліч зірвати б я хтів,
Небо із променів хтів би до себе ввібрати,
Між двох океанів лягти,
Під ноги лягти у тебе на дорозі —
Зорною крихтою в зорний пісок,
Щоб над тобою крилаті боги
Данину у льоті збирали з квіток.
Могла б і раніше ти ясною стати,
Й відкрити для мене свою висоту,
Могли б і раніше твої гіганти
Книгу твою розгорнуть на льоту,
Нове ти ім'я підібрати могла би
Мені ще раніше на мові своїй, —
Щоб я спалахнув під твоїми стопами
І назавжди у полум’ї згорів.
Нічний дощ
І так було, що дощ періщив,
І краплі падали в імлу.
Судилось нам зустрітись вперше
У непогоду дощову.
Лише веселки у тумані
Навколо тьмяних ліхтарів
Заздалегідь тобі сказали
Про те, як я тебе любив,
Про те, що літа вже не стало,
Що путь тривожна осяйна,
І як ти не жила, все мало,
Так мало на землі жила.
І краплі дощові, як сльози,
Що на лице твоє лягли,
А я іще не чув загрози
Шаленств, що нас підстерегли.
Далеко десь твій голос ллється,
Тебе не вернеш, як не клич,
І дощ всю ніч по даху б’ється,
Як бився він в ту саму ніч.
* * *
Коли купальниця важку косу свою,
Несе, виходячи з води, у спеку денну,
І йде у тінь, тоді струмок в гаю
Виспівує нове у люстерках зелених.
Над чистотою вод, там де луска крихка,
Сторукий бог струмків свої роги схиляє,
І тільки бабка нам, як первісний літак,
Про новий час на дворі нагадає.
* * *
Ось і літо пройшло,
Тут було і не стало.
Іще ллється тепло.
Тільки цього замало.
Все, що статись могло,
То, як лист п’ятипалий,
Просто в руки лягло.
Тільки цього замало.
І безплідно ні зло,
Ні добро не пропало,
Від вогню так тепло.
Тільки цього замало.
І життя під крилом
Берегло й рятувало.
Мені дійсно везло.
Тільки цього замало.
Листя не обпекло,
Гілок не обламало...
День промитий, як скло.
Тільки цього замало.
Евридіка
Одне в людини тіло —
Воно для нас в'язниця
Душі вже остогидла
Ця оболонка ница
Із вухами й очима
Не більше за п'ятак
Та шкірою у стигмах,
Що висне на кістках.
І плине як синиця
Ген, до небес криниці,
На крижану на спицю
Пташину колісницю —
І крізь в'язницю тіла
Крізь ґрати чує спів,
То гамір лісу й ниви,
Труба семи морів.
Душі без тіла грішно,
Як без сорочки тілу, —
Ні помислу, ні змісту,
Ні рими, а ні сили.
Не вирішиш шараду:
Чи вернеться додому,
Той хто танцює там де
Не станцювати знову?
І сниться мені інша
Душа, у іншій мрії:
Горить, палає ліпше
Від страхів до надії.
І по земному лону,
Спалахне наче гас,
Бузку на пам'ять гроно
Лишивши на показ.
Біжи, дитятко, світле,
Не плач по Евридіці,
Жени свій обруч мідний,
Один такий у світі,
Допоки хоч в чверть слуху
У відповідь на крок
Землі відлуння в вухах,
Веселих рим струмок.
Земне
Коли б на роду би мені написали,
Щоб в люльці я божій лежав,
То мамка небесна мені би давали
Свячений хмариний нектар,
Я богом струмку або саду би став би,
Сторожею трун і зерна, —
Але для людини безсмертя не варто:
Бо доля страшна неземна.
Я вдячний, що я не сміявся надмірно
Над сіллю і жовчю землі.
Бувай, ти моя олімпійська віоліно,
І більш не співай ти мені.
1960
* * *
І снилося мені, і сниться знов мені,
І се мені в майбутньому присниться,
Довтілиться усе, усе ще повториться,
І вам насниться все, що бачив я вві сні.
Там, осторонь від нас, де тане світ і час,
Там хвилі поспіль мчать до берегу, яріють,
На хвилі ж є і птах, і зірка, і надія,
Буття і сни, і смерть – там хвилі поспіль мчать.
На що мені число: я був, і є, і буду,
Життя є чудо з чуд, і на коліна чуду
Один, як сирота, я сам себе кладу,
Один, серед дзеркал — відбитків огорожі
З морів і міст, що світяться в чаду.
І мати тисне до грудей маля крізь сльози.
1974
Ліхтарі
Пам'ятатиму танення снігу
В цю гірку передчасну весну,
П'яний вітер, що кидав з розбігу
У обличчя крижану крупу,
І роз'ятрена близькість природи,
Що відкрила свій білий покрив,
І косматі нестримані води
Під залізом похмурих мостів.
Що ви значили, що віщували,
Ліхтарі під холодним дощем,
І на місто які ви печалі
Насилали під темним плечем,
І яку розтривожили рану,
І зазнавши образу яку,
Побивається тут городянин
Із-за ваших вогнів на мосту?
А можливо, він разом зі мною
Набирається тої ж журби
Чатуватиме хвилі зимові,
Що під мостом обходять бики?
І його, як мене, ошукали
Потаємні підвладні вам сни,
Щоби легше у липні нам стало
Відректися брудної весни.
Цвіркун
Відверто казати,
я просто домашній цвіркун,
Над золою пічною
співаю свій спів потайний,
І хто-небудь мені
приготує отруту гірку,
А хтось інший мені
приготує ціпок Золотий.
Хтось у мандрах згадає
мій голос в далекім краю,
Навіть якщо мене
проміняє на дивних цикад.
Сам не знаю, хто вистругав
Скрипку цю бідну мою,
Знаю тільки, що в співі
цикадам далеким я брат.
Рідних звуків багато
в опівнічній мові звучить,
Скільки приказок я
поскладав в коробок луб'яний,
Щоби скарби шукали
в коробці моїй діточки,
Хоч в цій скрипці єдина
струна, в неї голос ясний.
Голос мій не почути —
він годинника хід негучний,
А прислухайтесь, я
поведу вас з насиджених місць,
Я усіх підійму:
прокидайтесь, я сторож нічний!
І трубою гучною
заріччя твоє відповість.
* * *
Тобі не набридло ще кожному снитись,
Хто з князем твоїм горював на війні
Про що ж ти ридаєш, княгиня зигзиця,
Про що є твій спів на кремлівській стіні?
Твій Ігор не вмер у полоні від жалю,
Гонитві на зло він коня зажене.
А як ми рубались на темній Каялі —
Твій князь на Каялі залишив мене.
І варто б мені тятивою вдавитись,
В камінної баби просити води.
Про те чи в Путивлі куєш ти, зигзиця,
Що вже не втамую я рани мої?
Так довго я спав, що по руські ці очі
З залізом жагучим прийшла татарва,
А смерть за твоє те кування коротше,
Від крові моєї чорніла трава.
Спасибі за стони і співи полинні.
Я вітром іду по гарячій золі,
Тобі розносити останки ці тлінні
На сизім крилі по родимій землі.
Григорій Сковорода
Не шукав ні житла, ані їжі,
Зі світом в незгоді та з кривдою в сварі,
Недорікуватий і найнижчий
Із усіх Псалтиря государів.
Жив сумирний собі і гордий,
Із книгою книг споріднився,
Бо вона правдолюбства поборник
І душа сотвореного світла.
Є в природі межа свавіллю:
Степ тече оксамитом під ноги,
Присипає сиваською сіллю
Черствий хліб на чумацькій до𬬬¬озі,
Птиці моляться, вірні вірі,
Тихо світять річки речисті,
Домовиті маленькі звірі
Понад норами встали, як свічі.
Але навіть крізь зваби світу,
І крізь букви його Алфавіту,
Розливається небо блакитне,
Крилам розуму навстіж відкрите.
1983
Приазов'я
На полустанку я вийшов. Чавун спочивав
У кулях важких маслянистої пари. Він був
Цар ассірійський клубків із грон кучерявих.
Степ відчинився, і в степ, немов вітрів коловоротом,
Душу втягнуло мою. І вже за спиною
Не було мазанок; поспіль місячні вежі
У гору здіймались й вставали до краю землі,
Ніч розгортала від яру до яру
Наскрізне, тверде полотно.
Юність моя відійшла від мене, і мішок
Згорбив плечі мені. Ремені я розв'язав, і хліб
Сіллю посипав, і степ годував, тільки сьомою
Долею плоть наситив свою, що може терпіти.
Спав я, поки в узголів'ї у мене іще остигав
Попіл царів і рабів, і стояла у ніг
Свинцева азовська сльоза в повній чаші.
Снилось мені все, що зі мною в прийдешньому буде.
Уранці прокинувся я і землю землею назвав,
І спеці підставив свої слабкі ще груди.
* * *
Світ ловив мене, але не впіймав.
Автоепітафія Гр. Сковороди
Де цілували степ кургани
Лицем в траву, як горбані,
Де дрібно били в барабани
І де пилили табуни,
Де на рогах воли гойдали
Гаряче сонце чумака,
І патоку гірку печалі
Цідив вогонь із кізяка,
Там де камінні спали баби
В календарі минулих днів
Й ночами сходилися жаби
До ніг пласких їх на уклін,
Там пробиравсь я до Азова:
На груди тиснув суховій,
Пішов на південь я за словом
Своєї блудної зорі,
Топтав чебрець рідного поля
І ночував – де впав, коли
Я жив, повторюючи долю
Григорія Сковороди,
Я гриз його благословенний,
Священний, зсушений сухар,
Але увесь мій всесвіт тлінний
Він до мене пройшов, як цар;
І перед ним спокус мережі
Міняли марно кольори.
А я любив ці ясні межі,
На диво величі дивлюся
Щасливих помислів його.
Мені ж хоч пісню подаруйте
І степ – не знаю я нащо.
Чи не для того, щоб я звідти
У певну мить, у ніч сумну,
Благословив земне це диво,
Й на рідний цвинтар повернувсь.
1976
Перші побачення
Побачень наших кожну мить недовгу
Ми святкували, як прихід Христовий,
Одні на цілім світі. Ти ішла
Вільніше й легше від пташиного крила,
Додолу сходами, немов зі мною грала,
Через східці збігала і вела
Крізь сад вологий у свою державу
По той бік люстра, де жила сама.
Вночі така була для мене милість,
Такий був дар: вівтарні ворота
Відчинені, і в темряві світилась
Й поволі нахилялась нагота,
Я прокидався: "Будь благословенна!" -
Так говорив і знав, що дерзновенно
Моє благословення: ти спала,
Повік торкнутися всесвітньою блакиттю
Бузки тягнулися до тебе від вікна,
І просинню фарбовані повіки
Були спокійні, й теплою рука.
А у кришталі вібрували ріки,
Диміли гори і маячили моря.
Ти кришталеву сферу на долоні
Тримала, ти покоїлась на троні,
І - Боже правий! - Ти була моя.
Прокинулась і все перетворила,
Словник людський несла ти як вівтар,
І стало чути мови повну силу,
І ширилась вона, і слово ТИ розкрило
Свій сенс новий і визначало цар.
На світі все перетворилось, Боже,
Весь лад речей – і таз, і глек - коли
Стояла поміж нами, як сторожа,
У прошарках кришталю твердь води.
Нас невідомо повело куди.
І розступалось перед нами ложе
Сіх дивом розбудованих садиб,
Сама лягала м'ята нам під ноги,
Птахам було із нами по дорозі,
І риби підіймались по ріці,
Нам небо розгорталося ланами...
Коли по сліду доля йшла за нами,
Як божевільний з бритвою в руці.
1962
* * *
Спадщина запізня,
Привид, звук пустий,
За дитинством тризна,
Бідний краю мій.
Мої плечі тисне
Років всіх вага.
Сенсу, щоб зустрітись,
Взагалі нема.
Небо зараз інше
висне за вікном —
Із димком, блакитне,
З білим голубком.
Різко, надто різко,
Здалеку видна,
Світла занавіска
В дзеркалі вікна,
І як завжди просто
Дивиться услід
Машкара із воску
Старожитніх літ.
* * *
Відкриваючи зошит, я вчився траві,
І, як флейта, трава мені грала тоді.
Звуку й кольору я винаходив прикмети,
І коли заспівала нам бабка свій гімн,
Між зелених ладів ідучи, як комета,
Знав тоді я: росинки є сльози рослин.
Знав, що в кожній фасетці великого ока,
В кожній райдузі світлострекочучих крил
Заховалось палаюче слово пророка,
Й таємницю Адама я дивом відкрив.
Я любив свою страдницьку працю поета,
слів складання, поєднаних світлом, секрети
Почуттів і прозору розгадку ума,
В слові п р а в д а вбачалася правда сама,
Був язик мій прямий, як спектральний аналіз,
А слова під ногами у мене валялись.
— Маєш сенс, співрозмовнику мій, —я додам,
У чверть шуму вчував, у півсвітла я бачив,
Ані близьких проте не принизив, ні трав,
І байдужістю землю свою не образив,
І поки на землі працював я й прийняв
Дар пахучого хліба й води крижаної,
Неосяжного неба був подих зі мною,
Зорі падали на мій рукав.
25 ЧЕРВНЯ 1935
* * *
Чи добрий свята день, малиновий чи сірий,
Мені ввижаються троянди на вікні,
І ні, не вдячність, а буття у повній мірі
Буває цього дня властиве так мені.
Якщо ж все це не так, тоді скажи – для чого
Ця затишна трава, приязнь гаїв моїх,
Пташиних крил стріла і струму плескіт схожий
На сласні зізнання глухонімих?
* * *
Душу, що на злеті палахнула,
Не побачили в білій кімнаті,
Де в перстах милосердних чаклунок
Ніжно тішилось тіло дитяче.
Дощ в саду ішов довго і лунко,
І земля ще волога від зливи;
І у червні бузку візерунком —
Синє сяйво над світом яскріло.
І у липні, і в серпні лишилось
Стільки світла в трьох вікнах, і цвіту,
Стільки в небо піднеслось на крилах
До кінця первозданного літа,
Що доля моя й за могилу,
Як ґрунт, днем творіння прогріта.
* * *
Бузки мої, бузки ви,
Чи вас ще не втомив
Нахилений й застиглий
Альтовий гомін бджіл?
Лишилось нетерпіння
Від юності часів
В гарячій вашій піні
Й у затінку кущів.
А як війне по бджолах
Грози первинний страх
І ситцевим подолом
Засвітиться в очах —
Почне остуда низом
Суглоби гнути трав,
І дощ по гронах сизих
Вже побіжить у став.
Надвечір — сонце знову,
І, вірно, в тому й суть,
Щоб хоч сильцем смичковий
Вернути перегуд.
* * *
Прокидається тіло,
Напинається слух,
Ніч у часі зомліла,
Третій півень вже вщух.
Сів старий на тапчані,
І тапчан зарипів,
За Пілата так саме,
А тепер й поготів.
І який же це осад
На зорі серце рве?
За Петром хто ж бо просить —
Побиватись тебе?
Хто мені найдорожчий,
Всіх найближчий мені?
Уночі від кого ж я
Відрікався вві сні?
Півня крик краєм лине
У ранковій імлі
Через гори-долини
По широкій землі.
Портрет
Я один, один як сич.
На стіні портрет висить.
По очах сліпих старої
Мухи роєм,
роєм,
роєм.
А чи добре, — їй кажу, —
У твоїм, під склом, раю?
По щоці сповзає муха,
І стара мені у вуха:
— А тобі у хаті як,
А чи добре, одинак?
* * *
Я не позивач, як не корч,
І на землі мав харчу силу:
— Налий йому прокислий борщ,
І на смітник всю решту вилий.
Всьому свій термін, свій кінець,
А в тім мене таки любили:
Та: — Прощавай! — і під вінець,
А інша міцно спить в могилі,
А третя у сердець чужих
З малої краплі сліз і сміху
Бере й збирає собі втіху,
І не позивач я — боржник.
ПІСНЯ
Давно мої ранішні роки в імлі,
Минули по краю,
Минули по краю рідної землі,
По скошеній м'яті, по синьому раю,
І рай цей я певно назавжди втрачаю.
На березі тому у верби віття
Немов білі руки.
Пройти я не в змозі цей міст до кінця,
Та імені кращого росяні звуки
На пам'ять я взяв у останню розлуку.
Стоїть у прилуки
І миє свої у воді білі руки,
Їй винен до скону, та тягну долонь.
Я знаю, хто ставши на ту оболонь
На березі тому
Потай за вербою, як мавка при краю,
Із пальця на палець обручку кидає.