Агов, то давно не смiшно!
Мерщiй порозпитуй всiх -
мов хрущ у квiтучу вишню,
пiрнаю в безжальний снiг.
В отiм мовчазнiм полонi,
повз брязкiт льодОвих криць,
повзе менi снiг на скронi
та пагорбами сiдниць.
Живий снiговик, та й годi -
хоч дудли той антифриз
вiд зрад генетичних кодiв,
вiд змiн кiнетичних рис.
Затерпли недужi крила,
що в'язнi вiд батога.
Погруддя моє зомлiле
корiнням глибин сяга.
Пiдмурря, либонь, задурно
згризе навеснi вода.
I лячно менi, i журно.
Твоїх сподiвань шкода.
Та вiрю, поглянеш дивно,
замрiяна i ясна:
- Моя снiгова людино,
я знаю тебе, я зна..
Хурделицi - геть! - патлатi,
приреченi бранки сяйв.
Палати, чимдуж палати -
до скону! - пообiцяй.