Люблю тебе мов сон, як скеля,
що сонце любить вздовж століть.
Віками тягнеться до нього,
Щоб з ним зустрітися на мить.
А в відповідь цій скелі – холод.
Від світла, радості й тепла
Не залишилося нічого,
Коли вона хмар досягла.
Гора ревіла і стогнала,
Тамуючи обвалом біль.
А вниз каміннями летіли
Примари щасливих надій…
Гора зруйнована навіки.
Там, де був сніг – тепер бур’ян.
А сонце ллє проміння ріки,
Не бачить мов кривавих ран.
О ти, прекрасная вершино!
Мій нездоланний Еверест!
Була наївна як дитина!
Не маю сил вже на протест…