***

Вже бентежить природу
                прекрасна, зажурена осінь
І хвилює у грудях
                наші весняні серця.
Ой нелегко дивитись
                на ці золоті твої коси
І чекати з тривогою
                важкого до болю кінця.
Все минеться, звичайно,
                відлетить і весна, і осінь,
Неминуче наступить
                холодна, безжальна зима.
І щоб час зупинився,
                як Фауст, ми не попросим,
Бо нема у нас щастя
                від п’янкого кохання, нема.
Наша радість сьогодні –
                нетривка, полохлива омана,
Водночас нам і добре,
                і вкрадається в душу біль.
Бач – розцвів гладіолус,
                немов запізніле кохання,
Щоб назавтра зів’яти
                в докір мені і тобі.