Доля

                                                

Мені завжди чогось не вистачає,
Мабуть, написано так на роду,
І не жадані з поїзда стрічають,
І я, не опираючись, іду.
Іду й сумую, усмішка печальна
На мить застигне на моїм лиці,
Несу в собі, немов найбільшу тайну,
Любов, що не розквітла в світі цім.
Молюсь на неї й на твоє обличчя,
Благаю долю, мачуху свою,
А чортів досвід зупиня – не личить,
Солідні щастя не отак кують.
Мені б начхать на досвід і солідність
Та стати з безталанною на прю,
І кинутися, як двадцятилітні,
Щоб сонце знов зайшло на новий пруг.

Але… мені чогось не вистачає,
Мабуть, написано так на роду.
І знов не ті із поїзда стрічають.
І я ніяк жадану не знайду.