Буває час коли себе ненавиджу до болю.
Ось як наприклад зараз.
Ти весь такий із себе чарівний,
І добрий, із грошима.
Та з горла рветься крик : "Не мій!!!"
Дарма читала стільки книг, і Ідеал уже існує.
У Нього очі - темнії озера, хоч іноді й світло-зелені,
Холодні, не яскраві, мов агати.
Та й обриси обличчя інші,
Він вище та сильніше, не любить Він,
А грається, співає солодкИх пІсень,
Бо правда що вухами кохаєм, принаймні я.
Так склалося. Пробач...
Чи ні -
Зненавиди МЕНЕ, за все що витерпів... кохаючи даремно...
Даремно жити моїм сміхом,
Даремно спускати життя ув унітаз.
Не розумію нащо, коли біль єдине що є...
Занадто самозакохана щоб зрозуміти муки,
В яких вина лише СВОЯ.
Коли ж дійде до "товстолоба",
Що десь скрізь роки чекає ІНША,
Як і мене мій. МІЙ!
Я не для тебе, не твоя.
Занадто...
Дарма...
Дарма...