В цьому місті, де сохнуть каштани і шкіра,
де шагрень не висить в коморі,
де озера щоранку такі білі,
де любові по самі вінця
ми зустрілися ніби були знайомі
сто життів
чи хоча би одне з них...
Ми пили караїмську каву
і точили розмову,
як херес з бочки.
Як метелики душі вились
і сідали на сині дзвіночки
там в далекім-далекім лузі,
де ожина сплела верби
з яворами в суцільні пасма.
Як кохатися там було гарно,
як любитися-цілуватись...
Але любо і тут, затишно.
Кнайпа править за судно Ноєве.
Ми рятуємось як можемо
в морі цього життя абсурдного...