вона гріє нас
як примарне зимове сонце…
вона як оазис
у безмежній випаленій пустелі…
як самотній кущ
на крутому схилі
над глибокою прірвою…
вона не дає нам потонути
навіть коли
ми б'ємося о стіну
непорозуміння…
іноді і вона зникає…
просто
виходить десь
прогулятися…
і хоча знаєш,
що колись
вона все одно повернеться,
але на душі
стає так х…во…
подстрочник:
она греет нас
как призрачное зимнее солнце…
она как оазис
в бескрайней выжженной пустыне…
как одинокий куст
на крутом склоне
над бездонной пропастью…
она держит нас наплаву
даже когда
мы безрезультатно
бьёмся о глухую стену
непонимания…
иногда и она исчезает…
просто
выходит куда-то
прогуляться…
и хотя знаешь,
что когда-то
она всё равно вернётся,
но на душе
становится так ***во…