Гіркотою осені пахне ніч,
Розбитий кришталь
Розкиданий асфальтом.
Ми та місто – віч-на-віч.
Дощ, ніби сталь
Сплавляється з альтом
Сонних розмов.
Прозорі діти неба
Холодом влітають в наші спини
І женуть додому –
В стіни де немає нічого,
І нічого не треба.
Там потрібен тільки хтось.
Втома стрічками стікає
По нашим рукам.
З плином життя переплітає
Нас.
Тут ніколи не чути звук телефону,
І завжди перекритий газ.
Яблуні виростають з підлоги
І гіллям утворюють стелю.
Нам не потрібні спалахи електрики
Чи гомін машин.
Нам би тільки змоги
В серцях звести власну оселю.
Де я засинатиму
Впираючись в твоє ребро-
З тієї сторони де стукає життя.
Спокій і захист я жадібно ковтатиму,
З твоїм диханням в такт.
Зростаючись з тобою так,
Ніби Бог ще не нас встиг розділити.