(Лілії емігранта Візенхофа)
Будь ласка, спали чи принаймні викинь цього листа,
не читаючи. Бачу: найменше – не матиму зиску
жодного з писанини. Але чи моїм вустам
терпіти належне паперові? Тепер тут тиша. Транзистор
німотствує. В склі – застиглий імлою птах
тополі.
Тепло. Дарма, що вересень. Навіть
вночі не вщухають крила його. Зімлілі,
раптом знову з-під ніг мені виринають
запахом кальвадосу та емігрантських лілій...
Ти читаєш, я знаю. Всі ці літери знають.
Як мої справи? Знаєш, мабуть не час іще
Ані робити висновки, ні оцінити задум.
Все іде своїм чином. Діти хрумають ласощі,
думають про майбутнє так, ніби вже позаду
все. Я хочу так само – цукор – і ніц ненада.
Знаєш, мабуть не час іще
Говорити в минулому часі про головне, але
Все помірно велике в небі – ледь
Помітне в очах.
Це так само, як ми на ранок ’дне одному: нє било.
І тому я пишу: було. І ти – то був ти,
„Ти – це ти”, сто разів говорене, витерте, матове,
Видряпане на грудях, з теплого натовпу
витягнуте за хвости –
Лев’ячі, сильні – з теплого спокою: нА тобі.
І тому розумію „ти” як таке, що лишиться завше
Тобою. І з тими – теж. І навіть коли імла,
тополиним дзьобом усе сказавши,
врешті розіб’є короткозорість
скла.