Ще вздовж Дніпра селилися народи,
А в очерет ховалася мара,
Жили брати, мисливці-воєводи,
І Либідь, їх улюблена сестра.
Найстарший заснував велике місто,
Ще двоє інших по горі взяли,
А, з острівців ладнаючи намисто,
Широкі Либідь-води потекли.
Пробіг табун віків по небосхилу.
І що ж отак далося їм взнаки?
Провіяв вітер спущені вітрила.
Малий струмок лишився від ріки.
Скували вільні береги бетоном,
Самі струмочки заплели в батіг.
Колишня Либідь стала Персефона,
Пішла в Аїд спокутувати гріх.
І не було б про неї більше мови,
Та Либідь кожен день і повсякчас
У мудрості, красі людського Слова
З прегарних книг звертається до нас.
Не втримає життя бетонна клітка.
Своїм ім’ям, незмінним у віках,
Красуня Либідь, зіронька-лебідка,
Всміхається до Кия у книжках.