Чіпляючись руками за усталеність,
Сповзаю я в бентежну прірву змін.
Мій поступ в багатьох очах несхвалений,
Моє падіння викличе їх клін.
Я не шукав безодень млосну памороч:
Спиняючи до них свою жагу,
Дощем чужих очей її змиваючи,
Чужою зимністю тамуючи спрагу.
А зараз туманіє прірва томністю,
І небо наді мною голубе
Відлунює від прірви дух жертовності,
Що в нього я закув колись себе.
І в мене дух спирає від закутості
І від бажання відчувати лет
Як ті, що скинули вже пута з тіл,
Танцюючи безодневий балет...
Я-руки починають слабнути,
З я-пальців по душі кривавий слід,
І прірва вже не може вабити,
Та я зриваюсь у стрімкий політ...
Я прилечу на дно скаліченим,
Або вернусь з польоту неживим:
Мій подвиг буде непоміченим,
Моя безтямність - стримана ніким...
Травень-червень 2002, Харків;
Колись до цього вірша було оповідання, та воно, певне, назавше загубилось у часі. Суть оповідання досить банальна: від нещасливого кохання хлопець вирішує стрибнути з парашутом. Щоб не схибити в хвилину страху і не відмовитись від задуманого, він псує собі парашут. Стрибаючи і починаючи летіти, від дістає наготовані блокнот і олівець і пише вірш. Собсно, вірш наведено вище)