***

Іду кварталом вимкненого міста
Іду по шляху тих, хто вже давно помер
Серед ходи мені не можна сісти
В кінці її мене чекає людожер.
Мене спиняють ріжні перешкоди
Я не спиняюсь - я собі іду
Іду і не бажаю нагороди
За вперту, хоч безглузду, цю ходу.
А поряд мене тисячі крокують
І викликають їхні кроки резонанс
У душах тих, що стомлено чатують
Коли спливе у небуття життя сеанс.
А зупинитись, а спіймати думку
Яка тривогою снує на межі тям?
Немов відбиток напівстишеного згуку
Між німотою смерті і життям.
А що, коли та думка має крила?
Коли вона злетить - і кине нас?
Невже немає іншого світила
Щоб міг ним танути ганебний час?
А що, коли ті крила за спиною
І розгорнувши їх, не знайдемо землі?
...Даремно - ми ж свідомості стіною
Розщавлені на вимкнутому тлі...

Осінь-зима, 1998-99, Харків-Олександрія, коли вимикали світло)